Мапа сайту Української Автокефальної Православної Церкви в м. Полтава
Українська Автокефальна Православне Церква в Полтаві запрошує до себе і до своєї електронної версії в Інтернеті  
МАПА САЙТУ   ХТО МИ?   ДЕ МИ?   НОВАЧКИ   ПРАВОСЛАВНІ   "КАНОНІЧНІ"   ІСТОРІЯ   АДРЕСАР   НОВИНИ
Назад до головной сторінки сайту Св-Юріївської парафії УАПЦ в Полтаві Головна сторінка

СВ. ІВАН ЗОЛОТОУСТИЙ, ч.2 – ЗОЛОТОУСТ ЯК УЧИТЕЛЬ

До циклу лекцій
недільної школи

ЗОЛОТОУСТ ЯК УЧИТЕЛЬ, MS WORD – ZIP архів, 15 Kb

Золотоуст мав дар живого й владного слова. У нього був темперамент оратора, й у цьому розгадка його підкорюючої сили. Він любив проповідувати:

– Я переконав свою душу виконувати служіння проповідника й створювати заповіді, доки буду дихати, й Богові буде угодно продовжити це моє життя, – чи буде хтось мене слухати, чи не буде.

Пастирське служіння Золотоус розумів насамперед як служіння навчання, служіння словом. Пастирство є владою, але владою слова й переконання, саме у цьому докорінна різниця між духовною й світською владою.

– Цар примушує, а священик переконує. Один діє наказом, інший порадою.

Пастир повинен звертатися до свободи й до волі людини:

– Нам заповідано здійснювати спасіння людей словом, лагідністю й переконанням, – говорив Золотоуст.

Бо весь сенс християнського життя для Золотоуста був у тому, що це – життя у свободі, а тому – у поступі й ділах. Про свободу й про самодіяльність людини він говорив і нагадував постійно. Саме у свободі він убачав “шляхетність” людини – даний їй Божий образ. Моральна царина для Золотоуста є насамперед цариною свободи. У цьому відношенні Золотоуст був послідовним волюнтаристом. У порухах волі він убачав і начало й опору гріха, і начало й шлях доброчесності. І, на його думку, Христос “приходив не руйнувати природу, а виправити творіння”. Усяка дія Божої благодаті у людині так здійснюється, “щоб не завдати збитку нашому самовладдю”. Інакше кажучи, Сам Бог діє переконанням, а не примусом – Він напоумляє, радить, застерігає від недобрих ініціатив, але не примушує. І пастир повинен наслідувати цей Божий приклад. Золотоут був максималістом за складом, за темпераментом, бував різким і суворим. Але він завжди був проти будь-яку примусу й поневолення навіть у боротьбі з єретиками. Золотоуст завжди був противником зовнішніх і світських заходів боротьби у справах віри й моралі:

– Християнам особливо забороняється виправляти тих, які впадають у гріх, насильством, – казав він, – наша війна не живих робить мертвими, а мертвих живими, бо вона повна лагідністю й смиренням… Я жену не ділом, а словом, і переслідую не єретиків, а єресь… Мені звично терпіти переслідування, а не переслідувати – бути гнаним, а не гнати. Так і Христос перемагав розіп’ючи, приймаючи удари.

І більше того: Золотоуст стримував і від поспішного засудження інакомислячих, – у цьому відношення характерне його знамените слово “Про прокляття й анафему”. Силу християнства він убачав у лагідності й терпінні, а не у владі, й суворим кожен повинен бути до себе самого, а не до інших.

Золотоуст був насамперед моральним проповідником. Але було б неправильно надто це підкреслювати й говорити, що він був учителем моральності, а не віри. І не тільки тому, що він часто, особливо у ранні антіохійські роки, звертався до догматичних тем. Але насамперед тому, що свій моральний ідеал він виводив із догматичних передумов. Це з особливою силою видно у його екзегетичних бесідах, зокрема, у тлумаченнях на послання Павла. У Золотоуста були свої улюблені догматичні теми, до яких він постійно повертався. По-перше, вчення про Церкву для нього нерозривно пов’язане з ученням про відкуплення як Первосвященицьку Жертву Христа, Який через розп'яття на хресті зійшов на небеса, – звідси розкривається вчення про Церкву як нове буття, а не лише нове життя. І, по-друге, за вчення про Євхаристію як про таїнство й жертву Золотоуста обґрунтовано називають “євхаристійним учителем”. У Золотоуста не було богословської системи. Даремно було б шукати у нього догматичні й богословські формули, – зокрема, у христології та у маріології він не завжди був вільним від неточності й однобічності звичайної антіохійської богословської мови. Золотоуст був свідком віри, й цим пояснюється те, чому його судженням у давнину надавали такого великого значення, особливо на Заході. Його слухали як голос церковного передання (традиції). Перед Золотоустом стояли особливі завдання: він змагався не за спростування неправильних думок, а насамперед про те, щоб названі християнами зрозуміли, що істини віри є істинами життя, заповіді життя, яким належить розкриватися у особистому житті. Про це тоді багато хто забував. Золотоуст вимагав життя за вірою й припускав, що істини віри його слухачам відомі. Йти далі було б передчасним, поки серце безтурботне й навіть зародки віри не оживотворені у душах. Звісно, насправді у самого Золотоуста не було покликання до спекулятивного богослов’я. Але найменше він був адогматичним моралістом. Він керувався у своєму богословському віровизнанні насамперед настановами апостола Павла, і це була проповідь про Христа й спасіння, а не проповідь моралі. І сам “євангелізм” Золотоуста має догматичний сенс: усе життя пов'язане для нього з образом Христа не тільки як Пророка, але насамперед – як Первосвященика й Жертовного Ягняти. З цим пов'язана вся сакраментальна містика Золотоуста.

До цього треба додати, що для Золотоуста тільки чистота життя свідчить про чистоту віри. Більше того, тільки через чистоту життя вперше досяжна чистота віри, а нечисте життя звичайно породжує неправильні вчення. Бо віра здійснюється й виконується тільки у любові. Без любові справжня віра просто неможлива – ні віра, ні споглядання, ні знання таємниць. І без любові інтелектуальне богослов'я виявляється безвихідним лабіринтом. Золотоуст бачив перед собою бентежні й сплячі людські серця. Він хотів їх пробудити до духовного життя й любові. З цим пов'язаний відомий індивідуалізм Золотоуста. Він слабо відчував реальність світського суспільства й спілкування, перед ним завжди окремі люди. Вони поєднуються для нього тільки у Церкві. У цьому індивідуалізмі корінь чуйності Золотоуста. Він ніколи не сходить до банальних речей. Він завжди конкретний і наочний, учить на прикладах, пристосовується до окремих випадків. Найменше у нього умовних риторичних схем, – у цьому він перевершує навіть Григорія Богослова. Він ніколи не забував, що є пастирем душ, а не оратором, і його завдання не у тому, щоб розкрити або розвинути до кінця ту чи іншу об'єктивну тему, а у тому, щоб розчулити живе серце, схилити до віри волю й розум. Логічна й формальна правильність його промов від цього порушувалась. Але вони набували внутрішньої цілісності. Це був своєрідний діалог зі співрозмовником, що мовчить, про якого проповідник інколи щось і повідомляє. Але то ніколи не був монолог без аудиторії.

Здається, найчастіше Золотоуст говорив про багатство й бідність. Приводи до цього постійно давало саме життя – життя великих і шумних міст. Треба відзначити, що для Золотоуста то були моральні питання, – соціальні теми для нього мають насамперед моральний сенс. Він говорить про правильну поведінку християнина. І з моральної точки зору він робить висновки про оточення. Довкола себе він бачить надто багато неправди, жорстокосердя, страждання, горя. І добре розуміє, наскільки це пов'язане з духом збагачення, із соціальною нерівністю. Він тужить не лише через безплідну розкіш, але через багатство як спокусу. Багатство спокушає (випробовує) насамперед того, хто ним володіє. Саме собою багатство не є цінністю. Це тільки театральна маска, яка приховує справжній образ людини. І разом з тим, той, хто володіє, привчається невільно дорожити ним, потрапляє у стан небезпечного самообману, прив'язується до химерного блага. Небезпечне не лише багатство, набуте неправедно й нечесно, але й будь-яке майно. Але не саме собою, а як стимул для волі, як привід дорожити тлінним і химерним.

– Любов до багатства є неприродною пристрастю, – каже Золотоуст, – бажання мати багатство не є природним, не є необхідним, а є зайвим.

Небезпечним стає цей ухил волі, тому багатство є небезпечним ярмом.

– Не тому шкідливе для вас багатство, що воно озброює поти вас розбійників і цілковито затьмарює ваш розум, – казав Золотоуст, – але найбільше тому, що робить вас полоненими бездушного майна, віддаляє вас від служіння Богові.

Тут виявляється суперечність: дух багатства прив'язує до речей, а Бог учить зневажати їх і зрікатися.

– Шкідлива не тільки турбота про набуття багатства, але надмірна дбайливість про найнеобхідніші речі, – нагадує Золотоуст.

Христос, показавши цілковиту шкоду від пристрасті до багатства, продовжує Свій наказ і далі. І не лише наказує зневажати багатство, але забороняє піклуватися про кращу їжу: не турбуйтесь вашою душею, що їсти… Цим не вичерпується питання.

– Не достатньо зневажати багатство, – каже Золотоуст, – а треба нагодувати убогих, а головне – йти за Христом.

Так виявляється нова суперечність: світському пафосові збагачення, накопичення, пафосу зберігання матеріальних благ протистоїть євангельська заповідь: роздай усе вбогим. У такому плані особливо яскраво виявляється неправда світу, неправда соціальної нерівності: перед лицем убогості й горя все багатство є неправедним і мертвим як свідчення про зашкарублість серця, про нелюбов. З цієї точки зору Золотоуст не схвалює й краси у храмах.

– Церква не для того, щоб у ній плавити золото, кувати срібло, – казав він. – Вона є торжествуючий собор ангелів. Тому ми вимагаємо у дар душі – адже заради душ Бог приймає й інші дари. Не срібна була тоді трапеза (престол), і не у золотій посудині Христос подавав питво, – Свою Кров – учням. Але усе було там коштовним й збуджувало благоговіння, бо було сповнене Духом. Хочеш ушанувати Христове Тіло? Не зневажай, коли бачиш Христа голим… І яка користь, якщо тут ушануєш Його шовковими покровами, а поза храмом залишиш терпіти холод і наготу… Яка користь, якщо Христова трапеза (престол) повна золотого посуду, а Сам Христос терпить голод… Ти робиш золоту чашу, але не подаєш у чаші холодної води… Христос, як безпритульний мандрівник, ходить і просить притулку, а ти, замість того, щоб прийняти Його, прикрашаєш підлогу, стіни, верхи колон, прив'язуєш до коней срібні ланцюги, – а на Христа, зв'язаного у темниці, й поглянути не хочеш.

Золотоусту здавалось, що будь-яка збережена річ віднята у того, хто потребує, бо не може бути один багатий без того, щоб інший не був через це бідним.

– Початок і корінь багатства повинні обов'язково ховатися у якійсь несправедливості, – розважав він.

Бідність Золотоуст зовсім не вважав чеснотою. З одного боку, бідність його приваблювала як нестаток, як страждання, й тому, що серед бідних перебуває Христос. І приходить Він до нас у вигляді убогого, а не багатія. З іншого боку, бідність, якщо вона обрана добро­вільно заради Бога або прийнята з радістю, є шляхом доброчесності. Насамперед тому, що незаможний вільніший від багатого, — у нього менше прихильностей, менше турбот. Йому легше жити, легше подвизатися (здійснювати поступ). Золотоуст, звісно, знав, що й бідність може виявитись важким тягарем, — не тільки зовнішнім, але й внутріш­нім, як джерело заздрості й злості або відчаю. Тому він намагався боротися з убогістю. Його увага завжди зайнята моральним боком справи. Він зовсім не був соціальним рефор­матором, а лише пастирем душ. Це не означає, що в нього не було соціального ідеалу. Але його соціальний ідеал був насамперед моральним ідеалом. Це був ідеал рі­вності. Бо нерівність виключається справжньою любов'ю. Золо­тоуст був упевнений, що у суворому сенсі слова власності немає й не може бути. Бо все належить Самому Богові й тільки Одному Йому, а від Нього подається у дар (благодатно) якби у борг. Усе — Боже, власним може бути у людини тільки доб­ре діло. І за цих умов Бог дає все у спільне володіння.

– Якщо наші блага належать спільному Владиці, то вони у рівному ступені складають надбання й наших співрабів: що належить Вла­диці, те належить взагалі усім. Хіба ми не бачимо такого устрою у великих домах... І все царське належить усім: міста, майдани, вулиці належать усім; ми всі рівною мірою користуємось ними. Подивись на Боже творіння. Він ство­рив деякі предмети спільними для всіх, щоб хоча б таким чином присоромити людський рід, наприклад: повітря, сонце, воду, землю, небо, море, світло, зірки — розділив між усіма порівну, як між братами... Й інше зробив Він спільним, наприклад: лазні, міста, майдани, вулиці… І зауваж, стосовно того, що належить усім, не буває ні найменшого розбрату, а все цілком мирно. Якщо ж хто-небудь заміряється відняти що-небудь й зробити своєю власністю, то починається розбрат, начебто унаслідок того, що сама природа обурюється, бо тоді, як Бог звідусіль збирає нас, ми особливо ревно намагаємось роз'днатися між собою, відокремитись один від одного, утворюючи приватне володіння, і говорити ці холодні слова: "те твоє, а це моє". Тоді виникають, суперечки, тоді прикрості. А де немає нічого подібного, там ні суперечки, ні розбрат не виникають. Відтак, нам призначене швидше спільне, ніж окреме володі­ння речами, й воно більш відповідне до самої природи. Чому ніхто не починає ніколи судового позову за володіння майданом? Чи не то­му, що він належить усім?

І Золотоустові здається, що навіть тварини кращі від людей.

– У них усе спільне: і земля, й джерела, і пасовиська, й гори, й ліси, й ні одна з них не має більше від іншої. А ти, людино, найлагідніша тварина, робишся лютішою від звіра, замикаючи в одному своєму домові їжу тисячі й навіть багатьох тисяч бідних, між тим як у нас одна спільна природа й багато чого іншого крім природи: спільне небо, сонце, місяць, хор зірок, повітря, море, вогонь, вода, земля, життя, смерть, юність, старість, хвороби, здоров'я, потреба у їжі й одежі. Так само спільні й духовні блага: священна трапеза, Тіло Господа, Його Чесна Кров, обітниця Царства, омовіння відродження, очищення від гріхів, правда, освячення, відкуплення, невимовні блага... Тому, чи не безумно тим, хто має так багато спільного між собою — і природу, й благодать, і обітниці, й закони, — бути такими при­страсними до багатства, не виконувати й у цьому рівності, а пере­вищувати лють звірів, і це тоді, коли нас очікує необхідність скоро залишити все це.

Джерело нерівності Золотоуст убачав у людській волі й свободі, у волі до власності. Від свободи волі людини залежить, як розпоряджатися даними їй дарами, — у цьому розпорядженні, за Золотоустом, сутність питання. Він зовсім не вимагає загальної бідності або вбогості. Він викриває розкіш і надмірність, тільки неспра­ведливу нерівність. Він шукає справедливості. Матеріальні блага даються Богом, не можна ними гребувати. Але не можна відчужувати їх на власну користь одних і у збиток інших. Вирішення питання Золотоуст убачав у любові, — адже "любов не шукає свого" (1 Кор 13:5). Йому здавалось, що питання було вирішене у первісній Церкві, як повідано у книзі Діянь.

– Відмовились від майна й раділи, й велика була радість, бо здобуті блага були більшими... Не було холодного слова “моє й твоє”, тому була радість при трапезі... Цей жорстокий і спричинивший незчисленні війни у всесвіті вислів “моє й твоє” був вигнаний із тієї святої Церкви, й вони жили на землі, як ангели на небі: ні бідні не заздрили багатим, бо не було багатих, ні багаті не зневажали бідних, бо не було бідних... Не так було тоді, як буває тепер. Тепер подають бідним власники, а тоді було не так... У в'сьому у них була рівність і всі багатства змішані разом...

Характерно, що саме на цей приклад насамперед посилались завжди ідеологи монашого спільного життя, які цілком заперечували пра­во приватної власності. Золотоуст хотів би монаший приклад повторити у світі. І у своїх бесідах він розраховував, як за умов добровільної відмови від майна й при справедливому його розподілі всі були б забезпе­чені. Саме так було тоді організоване церковне майно: воно було спільним, розподіляв його єпископ. Почасти воно витрачалось на потреби храму, за його рахунок жив клир, але також воно було "надбанням бідних". Одначе Золотоуст підкреслював, що таке усуспільнення маєтків може бути корисним лише у тому випадку, коли воно добровільне, якщо воно є виявом люблячого самозречення й любові, й тому воно має на увазі високу ступінь моральних здобутків і доброчесності. Інакше кажучи: це граничний або ідеальний вияв християнського милосердя. Тому Золотоуст обмежується вимогою щедрої милостині. Поняття милостині він розуміє дуже широко: є матеріальне подаяння, але є й милостиня порадою.

– Хіба не велика буде милостиня, — питає він, — якщо душу, охоплену зневірою, у стані крайньої небезпеки, одержиму полум'м (пристрасті), хтось визволить від цієї хвороби?

Для Золотоуста найважливою є одностайність, відчуття спільності, почуття спільної відповідальності й турботи. Саме тому він вважав ми­лостиню необхідним та істотним моментом християнського життя:

– Якщо хтось не дає милостині, то залишається поза шлюбним палацом, — казав Золотоуст, — і обов'язково загине. Не за піднесення рук можна бути почутим, а простираючи руки твої не до неба, а до рук бідних.

Пояснюючи есхатологічну бесіду Спасителя, Золотоуст зауважує:

– Ні про яку іншу чесноту не згадує Він окрім діл милостині, бо милостиня – від любові, а лю­бов є осердям і сенсом християнського життя.

У своїй проповіді милосердя Золотоуст підноситься до справжніх містичних висот:

– Хочеш бачити жертовник Милосердного? Не Веселеїл спорудив його і не хтось інший, а Сам Бог. Не з каменів, а з речовини, яка світліша від неба, — з розумних душ. Цей жерто­вник створений із самих Христових членів. Й Тіло Самого Владики служить тобі жертовником. Благоговій перед Ним: на Тілі Владики ти здійснюєш жертвоприношення. Цей жертовник величніший він нового, а не тільки від давнього жертовника... А ти, між тим, шануєш той жертовник, бо він приймає Тіло Христа, й принижуєш цей жертовник, який є Самим Тілом Христа, й не звертаєш уваги, коли він руйнується. Такий жертовник ти можеш бачити всюди — й на вулицях, і на майданах, щогодини можеш приносити на ньому жертву, бо й тут освячується жертва.

Варті уваги думки Золотоуста про громадянський лад. Він не раз був вимушений говорити про владу, особливо у Константинополі. Влада, у його розумінні, є видом поневолення й постулює нерівність; вона встановлена Богом, але унаслідок гріха. У Раю не було влади, бо не було нерівності, й людина була вільною. Гріховність робить владу необхідною, як певний цемент суспільного життя: без влади почалась би суцільна боротьба. Одначе панують ті самі гріховні люди, й ­тому надто часто влада буває жорстокою й несправедливою. При цьому вона не стає незаконною, й будь-якій владі нале­жить коритися. Свою межу влада має тільки у Церкві, — світська влада не поширюється за церковну огорожу. І слу­жителі Церкви покликані утішати ображених і скорботних.

– Судді лякають, так нехай утішають священики... Начальники пог­рожують, так нехай підбадьорює Церква, — казав Золотоуст. – За допомогою одного й другого Бог улаштовує наше спасіння. Він і начальників озброїв, щоб лякали зухвалих. Він і священиків рукопоклав, щоб утішали скорботних.

По-друге, священство покликане напоумлювати й викривати пануючих.

– Остання влада священика вища від царської, — казав Золотоуст, — бо й цар схиляє голову під руку священика, й у Ветхому Завіті царів помазували священики.

Але священику дане тільки право на слово й відвагу, але йому не дозволено застосовувати силу. Влада залишається, в очах Золотоуста, недоторканною, але вона підсудна суду церковного розуму й сумління. У цьому відно­шенні особливо характерні знамениті промови Золотоуста "Про статуї". Настільки ж характерним є його заступництво за Евтропія. Він сам вважав цей випадок "блискучою перемогою" Церкви, "найславнішим трофеєм": біля порогу Церкви розбивається ворожнеча й ненависть, зупиняється сила. У Золотоуста не було планів зовнішньої суспільної перебудови. Він визнавав і приймав існуючий лад і порядок, і прагнув не до перетворення суспільства, а до преображення (метаморфози) людей. Він вірив у переможну силу духа. Цим пояснюється його ставлення до рабства. Він бачить усю його протиприродність, але не заперечує його, не вимагає його скасування. І не тільки тому, що таку вимогу не можна було в­иконати, — Золотоуст часто вимагав нездійсненних речі, і його суворі моральні заклики не були легшими. Але він бачив пряміший і скоріший шлях до подолання рабства у його не­правді — проповідь лагідності, уваги й любові. Він нагадує рабовласникам про гідність людини, про загальну рівність людей перед Христом. А рабів закликає до вищої свободи, до послуху заради Христа, у якому полегшується будь-яка світська залежність. Тут знову виявляється властиве Золотоустові пе­ренесення наголосу із світського життя на духовне. Ніякі зовнішні умови не можуть заважати життю у Христі й із Христом, і в ньому — вічній радості й блаженству.

За прот. Георгієм Флоровським

переклав і підготував священик Ігор Литвин

ЗОЛОТОУСТ ЯК УЧИТЕЛЬ, MS WORD – ZIP архів, 15 Kb

вгору
На початок
сторінки
До циклу лекцій
недільної школи

Контактуйте з авторами Веб - сайту:

Настоятель Свято-Юріївської парафії м. Полтава

ієрей Ігор (Литвин)     тел. 00380 (532) 586025,

Веб-майстер, співавтор цього сайту, перекладач

брат Володимир    тел 00380 (532) 586777

Кількість візитів до сторінок цього сайту з 10 вересня 2001 року –