Мапа сайту Української Автокефальної Православної Церкви в м. Полтава
Українська Автокефальна Православне Церква в Полтаві запрошує до себе і до своєї електронної версії в Інтернеті  
МАПА САЙТУ   ХТО МИ?   ДЕ МИ?   НОВАЧКИ   ПРАВОСЛАВНІ   "КАНОНІЧНІ"   ІСТОРІЯ   АДРЕСАР   НОВИНИ
Назад до головной сторінки сайту Св-Юріївської парафії УАПЦ в Полтаві До циклу проповідей

ЩАСТЯ

До циклу лекцій
недільної школи

ЩАСТЯ, MS WORD – ZIP архів, 19 Kb

Філософія щастя

Як на мене, головне завдання будь-якої філософії чи релігії полягає у тому, щоб навчити людину бути щасливою. Якщо ж це завдання не ставиться, то така релігія є формою поневолення, тиску й пригнічення людини з боку суспільних чи державних чинників або колекцією народних забобонів і збіркою бабських байок. Щастя – це стан вищої задоволеності життям. Давньоруське слово "съчастие" походить від праслов'янського "счастьє", власне "хороша частина, доля".

Уже у Давній Греції прихильники філософії кінізму зневажали традицію, звички, умовності, як у філософії, так і у моралі й політиці, а щастям і метою життя вважали людську гідність, все ж інше – нічим. Вони вважали, що лише гідність "за своєю природою" є благом, а все інше – надумане й непотрібне, бо самого відчуття власної гідності достатньо для щастя. Кініки так цінили гідність і зневажали фізичні задоволення зовсім не тому, що не хотіли ними втішатися, а тому, що були злидарями й не мали доступу до матеріальних благ. З цього вони зробили висновок, що взагалі не можливо мати задоволення від матеріальних благ. Кініки відмовили у цінності тим речам, яких не мали. Вони переконували, що треба збайдужіти до всього, крім гідності, тоді людина може стати насправді вільною й незалежною. Таких незалежних людей кініки вважали мудрецями. Цінуючи лише життя за законами природи, вони зневажали всі суспільні й державні обмеження. Виступаючи проти будь-якої нерівності, кініки відстоювали рівність жінок і рабів, не визнавали державних кордонів, а вважали себе громадянами світу, космополітами. Діоген казав, що треба відмовитись не тільки від негативних, а взагалі від усіх здобутків цивілізації. Кініки дивакувато й провокативно боролися з цивілізацією. Від них спосіб життя, прихильники якого глузують із суспільної думки, культури й моралі, названо "цинічним".

Багато ідей кініків перейняли стоїки. Саме під їхнім впливом сформувалося уявлення про спосіб життя справжнього філософа, який повинен бути убогим, але щасливим. Ідеї кініків і стоїків дуже сподобались також деяким християнам.

Стоїки вважали, що світом править Дух (Пневма), який є своєрідною "тонкою" розумною матерією. За розум вони називали цей Дух не тільки "Пневмою", а й "Логосом", причиною будь-якої діяльності й руху. Оскільки Дух повсюди той самий, усі причини мають одну природу. Отже, зміни у світі обумовлені одним ланцюгом причин і – це єдиний процес. Дух діє не сліпо й механічно, а доцільно. Він утворює речі й керує їхнім розвитком у визначеному ним напрямку, Він діє невідворотно. Дух є не тільки долею – фатумом, але й провидінням (προνοια), яке керує світом.

Стоїки вірили, що розум – це не людська особливість, а космічна сила, а людська думка лише підлягає загальним законам природи. Для них світ був одним величезним необмеженим і нескінченним, вічним, живим, розумним, доцільним, цілісним, керованим одним законом, органічним тілом. Вони вважали, що світ тільки один, і нічого поза ним існувати не може, тому світ божественний завдяки Духові (Пневмі), який пронизує кожну річ. Отже, всі речі також божественні. Стоїки були пантеїстами, бо вважали, що Божество існує не поза світом, а у ньому. А якщо світ божественний, то, очевидно, він досконалий. Вони вірили, що Дух – це жива вогняна матерія, яка є початком світу, а з неї виникли ще три стихії. Після періоду завершення формування світу, коли праматерія максимально поділиться у собі самій, наступить період зникнення усього в єдності тієї ж праматерії. Відбудеться "світова пожежа", і все, що постало з вогню, знову зникне у вогні. Потім усе почнеться спочатку, і так без кінця. Але оскільки космос розумний і доцільний, бо керований Логосом, то мусить бути якась мета його перетворень. Цією метою є істоти, в яких праматерія доходить до найвищої напруги й досконалості: це – розумні істоти, боги й люди. Людські душі тілесні, але – це духовні (пневматичні) тіла. Тривалість життя душі залежить від градусу розвитку, здобутого нею під час життя. Душі мудреців доживуть аж до світової пожежі (кінця світу). Метою життя людини й її щастям є узгодженість зі світом і вірність законові космосу. Але стоїки розуміли, що щастя не може бути певним, якщо воно залежить від зовнішніх обставин. Отже, є два способи стати щасливим: опанувати зовнішні обставини або стати незалежним від них. А оскільки опанувати їх неможливо, залишається одне: стати незалежним. Над світом панувати неможливо, тому треба панувати над собою. Так виникла унікальна стоїчна етика, яка говорить нібито про щастя, а насправді закликає до самозречення. Парадокс: щоб усе мати, треба від усього відмовитись. Здійснити таке може, звісно, тільки мудрець, бо він піклується про внутрішні блага, які залежать лише від нього, й тому вони певні. Але єдиним внутрішнім благом є людська гідність, тому, цінуючи тільки гідність, мудрець стає незалежним від будь-яких несприятливих обставин і забезпечує собі щастя. Стоїки прямо ототожнили гідність із щастям, бо вважали її єдиним благом.

Оскільки стоїки вважали світ розумним, гармонійним і божественним, то щастям для людини є пристосування до цієї загальної гармонії. Якщо життя узгодити з природою людини, тоді воно буде узгодженим з усією природою, якою править один закон. Таке життя і є гідним і щасливим, елліни називали його евдаймонією, тобто почуттям загального задоволення. Але гідне життя не можливе без свободи. І хоча у світі панує необхідність, вона не виключає свободи, бо хто діє згідно зі своєю природою, той вільний. Отже, свобода – це усвідомлена необхідність. Доброчесним є лише природні дії, а природу людини становить розум, а не пристрасті. Ідеалом стоїків був "мудрець" – це розумна й шляхетна людина, яка щаслива, вільна, багата, тому що володіє лише насправді цінним. А нещасною людиною є навіжений – злий невільник і злидар. Тільки гідність є благом, бо всім іншим, що дурні люди вважають благами – багатством, славою, здоров'ям, – можна зловживати. А гідність – це самодостатнє (αυταρκεια) благо, тому лише воно й потрібне для щастя. Усе, що не є гідністю або негідництвом, стоїки вважали нейтральним, це – багатство, сила, врода, почесті, навіть здоров'я й життя. Усе це дуже непевне, його не можна вважати необхідним для щастя, брак цих речей не робить людину нещасною. Тому до всього цього треба збайдужіти, ці речі не повинні збуджувати ні пожадання, ні відрази. Але нейтральні речі не однакові. Не будучи хорошими, вони все ж таки мають меншу або більшу вартість. Одні з них – гідні вибору, а інші – негідні. Гідні вибору речі поділяються на: духовні (здібності, пам'ять, кмітливість, поступ у знанні), тілесні (здоров'я, життя), зовнішні (наявність родичів, друзів, любов, визнання, родовитість, заможність). Але їхня цінність відносна. Наприклад, багатство, яке дала нам доля, хороше, а якщо багатство здобувається важкими зусиллями або злочинним шляхом, то воно шкідливе. Те саме можна сказати про освіту, кар'єру або жінку. Справжнього блага (гідності) треба прагнути, а гідні вибору нейтральні речі треба лише приймати як дарунки долі. Стоїки вважали, що духовні цінності вищі від тілесних, бо душа, а не тіло, є природною цінністю для людини. Тіло теж ціниться, але його цінність мізерна порівняно з цінністю душі.

Нещасним стає життя, коли людина поводиться негідно, тобто всупереч природі й розумові. Джерелом нещастя вважалися сильніші від розуму пристрасті (πατη), тобто безглузді поривання душі, не властиві людській природі. Розрізнялися чотири пристрасті. З них два – заздрість і жадібність – турбуються про химерні блага, а два інші – сум і боягузтво – уникають уявного зла. Ці пристрасті роблять людські душі хворими й нещасними. Щоб стати щасливим, стоїки рекомендували цілковито позбутися пристрастей і досягти стану апатії (απαθεια), тобто безпристрасності, яка характеризує щасливого мудреця.

Щаслива людина завжди робить добрі вчинки, але головне значення має душевна інтенції (намір), бо тільки добрий намір породжує дійсно добрий учинок. Якщо до вчинку спонукав добрий намір, то хоча б усі вважали його лихим і ганебним, насправді він є добрим. Це відповідає новочасному (кантівському) розрізненню легальності й моральності. Сторонні люди не знають, до якої категорії належить той чи інший учинок, бо їм невідома його внутрішня інтенція, а тому вони не мають права судити.

Стоїки вважали, що розумні, мудрі й чесні не протиставляють особисті й суспільні інтереси, бо за природою людина є суспільною істотою. Вони турбувалися про все людство, навіть про своїх ворогів як справжні космополіти. Стоїки виступали проти розрізнення людей на еллінів і варварів. Тодішній глобалізм, який здійснювала Римська імперія, був ідеалом стоїків. Вони були переконані, що наше щастя знаходиться не поза нами, а у середині нас, і залежить тільки від нас. Якщо світ улаштований розумно, то й людська природа у своїй сутності добра й розумна.

Метою філософії епікурейців теж було намагання дізнатися, у чому полягає щастя і як його можна досягти. Епікур дав найпростіше пояснення: щастя полягає у задоволеннях, а нещастя – у стражданнях. Греки вважали, що щастя (евдаймонія) як найкраще життя можливе лише тоді, коли людина досягає досконалості. Епікур розумів досконалість гедоністично, бо досконала людина не страждає, а втішається. Отже, для щастя достатньо відсутності страждання, що і є задоволенням. Взагалі, людині від природи жити добре, тільки б її не турбували страждання. Природний стан людини є приємним, сам процес життя вже є радістю. Ця радість дається нам із народженням, нам не треба її виборювати. Якщо тіло здорове, а душа спокійна, то життя стає насолодою.

В епікурействі гедонізм поєднався з культом життя, яке є для людей єдиним благом. Епікурейці вшановували життя у формі релігійного культу, вони були сектою шанувальників життя. Але вони усвідомлювали, що це щастя – обмежене й нетривале. На відміну від вічної природи, яка знову й знову відроджується, людське життя – це тільки епізод. Епікур не вірив у метемпсихоз та у періодичне повернення речей, а цінив життя тому, що воно дочасне й унікальне. Щастя, яке ми маємо, треба оцінити й скористатися ним відразу, бо воно швидко мине й більше не повториться. Він вважав, що на майбутнє існування розраховувати безглуздо, оскільки для цього немає ніяких підстав, окрім байок, чиїхось сумнівних одкровень.

Радість життя є головним, але не єдиним складником щастя, окрім неї, існують задоволення, обумовлені зовнішніми причинами. Якщо для внутрішньої радості достатньо відсутності страждань, чому вона й називається "негативною", то для отримання задоволень треба виконати дві умови: мати потреби й задовольняти їх. А радість життя ми відчуваємо тоді, коли не заклопотані потребами та їх задоволенням. Отже, одні задоволення обумовлені відсутністю потреб, а інші – задоволенням потреб. Негативне задоволення відчуває той, кого не бентежать жодні збудники, а позитивного задоволення може зазнати тільки той, хто піддається збудникам. Тому лише негативне задоволення цілком звільняє людину від страждань. Якщо ж з'являються потреби, то виникає й загроза їх не задовольнити, тому й саме задоволення обов'язково пов'язане із стражданням. "Найбільше задоволень має той, хто найменше потребує". Отже, негативні задоволення є справжньою метою життя. Щоб досягти цієї мети, не треба шукати задоволення, треба тільки уникати страждань, треба не задовольняти потреби, а позбуватися їх. Позитивне задоволення не можуть бути метою, бо вони – лише засіб заглушати страждання, які терзають душу. Треба приборкувати інстинкти, які спонукають нас шукати насолод, і оволодіти мистецтвом так оцінювати задоволення, щоб вибирати з них ті, які не призведуть до майбутніх страждань.

Позитивні задоволення бувають двох родів: фізичні й духовні. Тілесні задоволення важливіші, бо без них духовні взагалі не могли б існувати. Тілесні задоволення, напр., насолода від споживання їжі, пов'язані з підтримкою життя, яке є першою умовою щастя. Епікур говорив, що "задоволення черева є підставою й коренем будь-якого блага". Але духовні блага – вищі, бо більш приємні, тому що душа силою уяви осягає не тільки теперішнє, а також минуле й майбутнє.

Епікур не визнавав якісних різниць між задоволеннями. Немає шляхетних або нешляхетних задоволень, є лише менше або більше приємні. "Якщо не порушиш законів або добрих звичаїв, не засмутиш друзів, не нашкодиш здоров'ю, не втратиш засобів існування, користуйся, як хочеш, своїми бажаннями". Одначе він радив провадити певний спосіб життя: шукати духовної радості, поширював культ дружби й шляхетного, витонченого життя, яке тепер і називають "епікурейством". "Не почесті й святкові церемонії, не насолоди коханням і жування біля заставлених їжею столів роблять життя приємним, а тверезий розум, який відкидає хибні думки, що завдають душі найбільше неспокою". Найскромніші задоволення – коло друзів і квіти у садку – були для епікурейців найбільш приємними.

Дружбу Епікур цінив лише тому, що не можна жити безпечно й спокійно, не маючи дружніх стосунків із людьми. А життя не буде приємним, якщо немає спокою й безпеки. Дружба є тільки засобом, а метою завжди й винятково є тільки задоволення. Усі високі епікурейські приписи ґрунтувалися на егоїзмі. Епікур вважав, що альтруїзм нікому й ні для чого не потрібен. Суспільство не потребує безкорисливих громадян, бо найліпшими громадянами є корисливі егоїсти, якщо вони, звісно, розумні. Епікур був тверезим філософом і вважав, що на основі прагматизму можна збудувати хороше суспільство, моральне й правове, та відверті доброзичливі стосунки між людьми. Він знайшов два чинника щастя: гідність і розум. Таким чином, життєві настанови гедоніста Епікура були ідентичними з приписами ідеалістів, але він обґрунтував їх інакше. Гідність він вважав лише засобом для щастя, а сама по собі вона не є цінністю, і було б нонсенсом чинити щось задля неї самої. Розум необхідний для щастя не тільки для правильного вибору задоволень, але й для управління думками. Думки легко збиваються на манівці й створюють омани та загрози, позбавляють людину спокою й роблять нещасною. Немає нічого безглуздішого від страху перед усемогутніми богами й невблаганною смертю, бо цей страх безпідставний. Епікур був матеріалістом і вважав, що не існує нічого, крім тіл і порожнього простору. Але він не був атеїстом, бо вірив, що вічні, щасливі, вільні від зла, боги існують, але вони живуть поза світом, де блаженствують у незворушному спокої, не втручаючись у наші долі, що вимагало б зусиль, які не можна уявити при досконалому й щасливому існуванні богів. Боги є тільки взірцями для світу, і було б блюзнірством обтяжувати їх діяльністю, яка їх не гідна. Вони не беруть участі у долях світу, і немає причини їх боятися. Учення Епікура звільняло людину від одного з найгірших людських страхів: страху перед богами. Він переконував своїх учнів, що душа – це складна тілесна система, яка руйнується у кінці життя, а віра у безсмертя душі є оманою. "Смерть нічим нам не загрожує, бо зло й добро є тільки там, де можна щось відчувати, а смерть є кінцем відчуттів". Безсмертя не потрібне для щастя, для цього треба зосередитись на реальному дочасному житті. Смерті не варто боятися, бо вона зовсім нас не зачіпає: поки є ми, немає смерті, а коли прийде смерть, нас не буде.

Епікур не вірив у "золотий вік", який нібито був початком історії людства, – навпаки, ніколи людина не була більш нещасною, бо у первісному стані вона всього боялася.

Епікур навчав, що людина щаслива не завдяки сприятливим умовам, бо щастя криється не в умовах, а у самій людині. Немає вищих сил, які б керували її долею, ніхто їй не перешкоджає, але ніхто й не допомагає – вона полишена на саму себе й сама відповідає за своє щастя. Джерелом нещастя є забобони, а умовою щастя – освічений розум. Для щастя потрібна культура думки й логіка, завдяки якій можна навчитися відрізняти істину від омани.

Епікурейство – це етика, яка визнає лише дочасні блага, робить людину відповідальною за власне щастя й нещастя, вважає спокій найдосконалішим станом людини, а просвіту розуму єдиним засобом проти страхів, які є плодом глупоти. Воно вбачає у розумному, доброчесному, культурному способі життя найліпший засіб для досягнення егоїстичного щастя, а в егоїстичній позиції – найпевніший шлях до загального щастя. Епікурейство – це світська філософія, яка радикально відмовилась від надприродних чинників.

Християнське щастя

Християнське уявлення про щастя, якщо не за формою, то за сутністю відрізняється від елліністичного. Ісус з Назарету у Своїй першій промові, яку Він проголосив на горі, означив щастя для Своїх послідовників у так званих заповідях блаженства.

Перша з них звучить так: Щасливі вбогі духом, бо їхнє Небесне Царство.

За Біблією, людина складається з тіла, духа й душі. Той, Хто є, або по-слов'янському Сущий (Ягве), коли створював людину, мав взірцем Самого Себе. Найперше Ним було створено форму, тобто тіло, із земного пороху. Потім у ніздрі цього тіла Сущий вдунув Дух життя, і так земна людина (Адам) стала живою душею. За вченням Церкви, Творець не давав людині частину Свого Духу, а лише оживив її Своїм Духом, бо Він узагалі є Дух. Але, оскільки людина була створена на Його зразок, головним у ній є людський дух – подоба Духу Ягве.

Етимологія українського слова "дух" така: праслов'янське слово duхъ "воздухъ", "безтілесна істота" розвинулось з індо-європейськго dheus/dhous – тотожне від dheu – "дути" внаслідок зміни dh – d, eu – u, s – x. Порівняйте литовське dausos "повітря", dvase "дух, душа"; готське dius "дух, звір"; грецьке Theos "Бог"; латинське bestia "тварина, звір".

За своїм сенсом слово "дух" означає внутрішній зміст, справжній смисл чогось або когось. Тому ап. Павло й писав, що буква вбиває, а дух оживляє, бо буквальне прочитання часто буває далеким від справжнього смислу. Якщо душею людини є сама особа, то дух – це та внутрішня глибина істоти, яка проникає у душу. Без духу у душі немає перспективи життя. Саме духом людина подібна до Свого Творця, тому постійне відчуття недостатку або вбогості духом спонукає людину до богошукання, а, отже, до духовного прогресу, просування (слав. подвигу) до кращого, до пізнання сенсу й призначення свого життя. А Найкращим, тобто Досконалим, за християнською вірою, є Сущий як Причина й Керівник усього, бо все постало за Його волею.

Коли ж відчуття духовної убогості зникає, людина втрачає потенцію духовного розвитку, стає обмеженою, самозадоволеною й нещасною. Особливо це помітно стороннім, які з боку спостерігають таку поведінку.

Друга заповідь звучить так: Щасливі засмучені, бо вони будуть утішені.

Фактично це є продовженням першої заповіді. У нормальному стані убогості духом людину засмучує її недосконалість, що й стає для неї поштовхом до удосконалення, тобто просування у бік усе глибшої зацікавленості Єдиним, Кого можна вважати Досконалим. Людина серйозно починає шукати й, нарешті, має знайти Утішителя – Духа Істини.

Важливо лише, щоб ця засмученість не переросла у відчай, який або паралізує духовну діяльність і знеохочує людину, або робить її гордою чи шаленою, відчайдушною через відчуття приреченості.

Третя заповідь така: Щасливі сумирні, бо вони успадкують землю.

Як і попередня, ця заповідь є продовженням другої. Сумирні – це люди, які, зберігши духовну вбогість, тобто здорове відчуття своєї недосконалості, все ж таки не втратили віри у Того, Хто є, та у Його допомогу, надії на Його керівництво (промисел) і любові до Нього через любов до своїх друзів (ближніх) – побожних людей. Справа у тому, що Він Святий і у святих (побожних) перебуває, тобто у Церкві як середовищі щиро побожних людей, а не деінде. А горді люди, які схильні до бравади, взагалі не можуть перебувати у дружньому середовищі, бо хочуть, щоб завжди все було тільки по-їхньому, тому вони весь час на всіх нарікають і всім протиставляються, не бажаючи терпіти вади інших, нести їхні тягарі, як учив ап. Павло.

Четверта заповідь: Щасливі голодні й спраглі Істини, бо вони будуть насичені.

Ісус відкриває людству, що істина – це не щось невизначене, як про неї думав, наприклад, Понтій Пілат, бо Істина – це Ягве у Трьох Особах: Отець, Син і Дух. На жаль, більша частина з тих небагатьох людей, які шукають істину, вважають, що вона знаходиться у межах космосу (світу). Але їхні пошуки будуть безкінечними, а тому безперспективними, бо людське життя надто коротке. І лише невелика частина людства дійсно вірить у те, що Дух Істини походить від Отця, тобто Творця усього космосу. А зробив Її доступною "голодним" людям Людський Син. Він Себе називає Істиною й Дверима Істини і запевняє, що ніхто не зможе прийти до Отця, якщо не зробить це через Нього. Ті ж, які з'єднаються з Ним (причастяться до Нього), задовольнять свій духовний голод і спрагу не шляхом отримання якоїсь всеохопної інформації про Істину, а, полюбивши Її, Утілену в Ісусі з Назарету.

П'ята заповідь говорить: Щасливі милостиві, бо вони будуть помилувані.

Справа у тому, що, поки людина перебуває у дорозі, коли вона вбога духом, засмучена, голодна й спрагла Істини, тобто далеко ще не досконала, їй доводиться свідомо чи не свідомо вчинити не одну помилку (гріх). Тільки Досконала Істота ніколи не вчиняє помилкових дій, а наша недосконалість тягне за собою й хибні думки, слова й справи. Немилостиві, непоблажливі люди безпідставно відчувають себе досконалими, а відтак узурпують право засуджувати інших. Такий світогляд є богозневагою, бо той, хто наважується засуджувати інших, сам повинен бути досконалим. Отже, немилостиві або вважають себе досконалими, а тому рівними Ягве, або просто не вірять у Його існування. Тому, засуджуючи інших, вони самі наражаються на засудження. А самокритичні люди, як правило, виявляють поблажливість до інших, пам'ятаючи про свої вади й численні помилкові думки, слова, вчинки й схильності, і така позиція, за вченням Ісуса, подобається Законодавцеві й Судді.

Та й загалом Біблія, на мою думку, не закликає до ригоризму, а радше до максималізму. Максималіст – це той, хто хоче отримати максимально позитивний результат своєї діяльності. А ригористу важливо, щоб усе було за правилами, хай навіть від цього програє справа. Послідовний ригоризм не сумісний з любов'ю, бо він непоблажливий, не схильний вибачати. Та без любові немає справжньої побожності, а лише її імітація або удавання релігійності. Інколи, щоправда, ця імітація має дуже серйозний і навіть урочистий вигляд, але в суті є лише порожнім барабаном, як учить ап. Павло. Тому у Святому Письмі, говориться, що сім разів (тобто максимально багато) праведник упаде, але й сім разів зможе піднятися, бо Господь від нього не відвертається. Цар Соломон попереджає: Не будь надмірно справедливим чи занадто мудрим, навіщо тобі себе губити?

Шоста заповідь обумовлює, що лише щирі серцем побачать Сущого.

На жаль, більшість так званих релігійних людей переконані, що, живучи на певними приписами, сумлінно виконуючи ритуали, дотримуючись традицій, можна увійти у контакт з Ягве. Це фарисейська точка зору, яка процвітає у традиційних релігіях теперішнього світу. Певні обряди деякі служителі культу називають кодом, який буцімто відкриває доступ до спілкування з Ісусом та Його Отцем і Духом. Насправді, таким кодом, за вченням Христа, є тільки щира любов, а обряд покликаний лише якось унормувати форми поклоніння. Та у людей часто трапляється, що засіб стає метою, те, що повинне б служити, полегшувати роботу, саме стає об'єктом служіння й згодом вимагає поклоніння собі. Яскравим прикладом цього і є обрядовірство, поклоніння ритуалові й традиції, які в суті є лише другорядними й допоміжними засобами. Отже, якщо у людини, як говорив цар Давид, слово не розходиться з думкою, тобто вона дійсно щира, тоді їй варто надіятись на близькість до Сущого, бо Він бачить внутрішній світ людини – її серце, а не спостерігає за релігійними відправами чи вислуховує, що ми прочитаємо з молитовника чи служебника.

Сьома заповідь проголошує: Щасливі ті, які прагнуть миру, бо вони будуть названими Божими дітьми.

Христос казав, що Він приніс на землю меч (війну), а не мир, тому що світ зненавидить Його справжніх послідовників і буде їх переслідувати або глузувати з них. Отже, йдеться не про мир у світському розумінні, а про мир людини з Богом. Більше того, саме духовна війна (не проти тіла й крові, а проти піднебесних лихих духів і правителів світу цього віку темряви) є ознакою мира з Богом. А любов до світу, вірніше до справи пристосування людини до світу, до підкорення собі природи, віддаляє нас від Отця. Людина, яка стоїть на позиціях любові до світу – пожадливості тіла (неприродного комфорту), пожадливості очей (жадоба інформації) і життєвої гордині (самодостатності), – відмовляється від Отця, відрікається від Сина й зневажає Духа. Вона сама відмовляється від рідства із Сущим, а Він ніколи нікому не нав'язується, бо шанує людську свободу, якою Сам нас обдарував.

Тому й говориться у восьмій заповіді, про щастя людей, яких переслідують за правду (за любов до Істини), бо їхнє Небесне Царство. Адже якщо людину переслідують за її позицію, то це є показником того, що вона відстоює її щиро й завзято. А якщо вона має мир і дружбу із правителями світу, то це означає, що, або світ став Небесним Царством, чого не може бути до Другого Пришестя, або така людина проміняла любов до Істини на любов до вищезгаданих суто земних оманливих вигод і відмовилась від свого щастя. Якщо християнин у разі переслідувань не відмовляється від своєї віри, то він таким чином зберігає свою християнську, а, отже, й людську гідність, за яку готовий навіть покласти своє земне життя. Такі християни у Біблії названі засвідченими, тобто такими, що засвідчили свою віру й зберегли гідність. Це слово у слов'янських текстах чомусь перекладено як "мученик".

Цар Соломон у книзі "Проповідник" визнає: Немає нічого ліпшого для чоловіка, ніж їсти, пити, тішитись ділами своїх рук, насолоджуватись життям з жінкою, яку любиш, а все інше – марнота. Як бачимо, вчення Біблії зовсім не прагне розвтілити людину, влаштувати їй "ангельське життя" на землі. Звеличування розвтілення людини як якогось "духовного" досягнення особливо розквітло у Церкві у ІV ст., коли ренегати неоплатонізму, які, зрадивши цю чудернацьку філософію, все ж не розсталися з нею остаточно, а почали видавати її за своєрідне християнство. За Біблією, ангели – це духи, мисленні істоти, а людина, за задумом Творця, має також і тіло, про яке зовсім не гріх піклуватися, як зауважував і ап. Павло. Тому й першим у єдиній молитві, яку залишив нам Сам Ісус, є прохання про необхідний для нашого життя хліб. Як тут не згадати того ж Епікура? Хоча, звісно, людина живе не лише завдяки хлібові, а насамперед завдяки Духові, Який дає життя, і Слову, Яким постав цей світ.

До речі, й друге прохання цієї молитви вкрай спотворене у наших українських молитовниках. На моє переконання, воно повинно було б звучати так: Не нагадуй нам про наші борги, як і ми не нагадуємо нашим боржникам. А третє: Не піддавай нас випробуванням, а звільни від будь-якого лиха. Саме випробування, власне, і роблять нас час від часу нещасними. І тоді ми, як цар Давид колись, запитуємо: Боже, навіщо Ти мене покинув? І благаємо Бога: Не ховай Свого обличчя від мене. Тобто не відвертайся від мене, а допоможи вистояти, гідно пройти випробування, щоб потім насолоджуватись перемогою у товаристві Твоїх друзів.

Отже, людині варто ніколи не забувати, що всі природні фізичні, душевні й духовні насолоди й задоволення дарував нам наш Небесний Отець, а з нашого боку було б увічливим і дуже доречним щиро дякувати Йому за все це, бо наше теперішнє й майбутнє щастя залежить від Нього й від нашої любові до Нього.

священик Ігор Литвин

ЩАСТЯ, MS WORD – ZIP архів, 19 Kb

вгору
На початок
сторінки
До циклу лекцій
недільної школи

Контактуйте з авторами Веб – сайту:

Настоятель Свято-Юріївської парафії м. Полтава

ієрей Ігор (Литвин)     тел. 00380 (532) 586025,

Веб-майстер, співавтор цього сайту, перекладач

брат Володимир    тел 00380 (532) 586777

Кількість візитів до сторінок цього сайту з 10 вересня 2001 року –