Мапа сайту Української Автокефальної Православної Церкви в м. Полтава
Українська Автокефальна Православне Церква в Полтаві запрошує до себе і до своєї електронної версії в Інтернеті  
МАПА САЙТУ   ХТО МИ?   ДЕ МИ?   НОВАЧКИ   ПРАВОСЛАВНІ   "КАНОНІЧНІ"   ІСТОРІЯ   АДРЕСАР   НОВИНИ
Назад до головной сторінки сайту Св-Юріївської парафії УАПЦ в Полтаві До циклу проповідей

ЖАДІБНІСТЬ

До циклу лекцій
недільної школи

ЖАДІБНІСТЬ, MS WORD – ZIP архів, 12 Kb

Перше значення. Жадібність – це прагнення задовольнити непомірні, ненаситні бажання; зажерливість; пожадливість, а у переносному значенні – посилений інтерес до чогось або до когось, напружена увага. Протилежні поняття – поміркованість, стриманість

Друге значення. Жадібність – це скнарість, користолюбство, а у переносному значенні – пристрасне прагнення до чогось, невтримність у задоволенні якогось природного бажання. Протилежні поняття – щедрість, безкорисливість, шляхетність.

Слово жадібність походить від старослов'янського жадьнъ – "той, хто відчуває спрагу, жадає води". Жадібність – це одна з форм цільового ставлення до світу, яка базується на постійній незадоволеності особи кількістю або якістю того, що їй належить. Жадібність далеко не завжди є недоброю пристрастю, як зажерливість (алчність) або пожадливість (похоть), тобто акцентованість на кількості/якості "свого", іноді жадібність – це просто духовна потреба, як, наприклад, жадоба пізнання істини або до спілкування з розумними духовними людьми. Саме ця потреба певною мірою сприяє удосконаленню, духовному зростанню особистості.

У європейській культурі, яка утворилась на ґрунті античності й християнства, недуховна жадібність однозначно вважається пороком. У літературі й фольклорі європейців явно заохочується саме таке ставлення до неї. Там жадібність обов'язково буває посоромлена, а у багатьох випадках до неї долучається ще й дурість персонажа, що робить його загальним посміховиськом.

Депривація

Часто люди відчувають непереборне бажання насолоди як утіхи. Побутує такий вираз: "Підсолодити пілюлю". Гірку "пілюлю" самотності, нестачі уваги й поваги до себе, любові люди інтуїтивно намагаються якось "підсолодити". У науковій термінології така нестача називається "депривацією". Депривацію переживають люди, у яких порушений емоційний зв'язок із близькими й друзями, немає кохання. Таких людей інші або ігнорують, або вони викликають роздратування у тих, хто їм подобається, або з них глузують чи збиткуються. Таким людям постійно бракує чуйності, зацікавленості ними. Саме тому іноді їхня власність стає для них єдиною утіхою, а придбання – сурогатом любові. Для багатьох західних та й наших заможних жінок головною утіхою став так званий шопінг, тобто ходіння по магазинах і придбання непотрібних речей. Неделікатне поборювання сторонніми такої жадібності може тільки посилити у тих, які на неї страждають, невротичну реакцію на самотність й відчуття кинутості. Такі люди потребують чуйного безкорисливого ставлення до себе, дружби, любові, хоча й не заслуговують на них. Але тільки під впливом цих факторів впливу жадібність такого роду може відступити, а душа людини відтанути.

Ревнощі

Часто людина стає жадібною до спілкування з об'єктом свого зацікавлення, коли вбачає поруч конкурента, така жадібність називається ревнощами. Ревнощі – це пристрасна недовіра, мучительні сумніви у чиїйсь вірності, любові й повній відданості. Ревнощі – це одна з найбільш сильних, руйнівних і хворобливих емоцій. Натомість, відсутність ревнощів при наявності любові свідчить про повагу до любимої людини.

Існує декілька причин ревнощів:
1. зрада;
2. хвороблива уява;
3. для профілактики.

З приводу першої причини варто зауважити, що краще витрачати свої душевні сили й час не на страждання, скандали й докори з приводу зради, а на пошук того, любов до кого буде взаємною. Треба навчитися приймати те, що вже сталося, і змирятися з реальністю, а не повставати про неї, не маючи ніяких шансів на перемогу.

Ревнощі бувають надзвичайно хворобливими, якщо вони уявні. Людина, яка страждає на такий вид ревнощів, постійно підозрює, їй завжди щось таке здається, вона дуже багато додумує. Часто тиранія з приводу уявних ревнощів дійсно підштовхує тих, кого ревнують, до реальної зради. Так стається, коли хтось настільки душевно виснажує об'єкт своїх ревнощів, що той намагається знайти утіху у товаристві іншої людини або у дружньому колі інших людей.

Для профілактики ревнують, удаючи ревнощі, щоб об'єкт пам'ятав, що він іще потрібен, що його не хочуть втратити й що він знаходиться під невсипущим контролем. Натомість, треба завжди давати повну свободу тим, кого любимо, і тільки тоді у цих людей ніколи не виникне бажання від нас звільнитися.

Також ревнощі – це страх утратити владу. Практично усі люди прагнуть хоча б щось мати у своєму розпорядженні. Але треба пам'ятати, що за все у житті доводиться платити. Так і за відчуття влади доводиться платити страхом це панування втратити. Ревниві люди дуже владолюбні, вони жадають мати об'єкти свого зацікавлення у своєму повному розпорядженні. До речі, фізіологічна реакція організму при відчутті ревнощів і страху – однакова.

Ревнощі споріднені з боягузтвом: це не високе почуття, яке доводить наявність справжньої любові, а постійна невпевненість у власних силах і побоювання не справитись з керованим об'єктом.

Ревнощі – це дитяче інфантильне почуття, яке завжди пов'язане із суперництвом. Важливу роль у виникненні ревнощів часто відіграє комплекс неповноцінності й незрілість особистості. Як правило, сильно ревнують несамостійні, невпевнені у собі люди або навпаки надто самовпевнені, які вважають іншу людину своєю "власністю".

Якщо людина розумна і має почуття гідності, вони намагається боротися зі своїми ревнощами або, принаймні, не показувати їх, знаючи, що це принижує і її, і об'єкт ревнощів.

Побутує думка, що ревнощі – це такий собі невід'ємний атрибут любові: мовляв, хто не ревнує, той не любить. Одначе ревнощі не мають нічого спільного з любов'ю: любов – це позитивне почуття, а ревнощі – руйнівне, воно шкодить і ревнивцю, і об'єкту ревнощів.

Зоопсихологи поставили такий експеримент. Узяли зграю мавп, що жили в окремому вольєрі, в якій зберігаються ті самі взаємовідносини та субординація, що й у зграї, яка живе на волі. У цьому вольєрі був вожак – найстарший, сильний самець, якому корились інші молодші самці й самиці з дитинчатами. Причому обов'язкові якості такого вожака – це сила й справедливість. Його завдання – турбуватися про членів зграї, про їхню безпеку та про інші аспекти їхнього виживання. На територію вольєра, де жила ця мирна зграя мавп, експериментатори помістили чужого самця того самого виду, причому не менш сильного. Чужак був відгороджений прозорою, але міцною стінкою, яка не пропускала ні звуки, ні запахи, тому контакт із непроханим гостем був виключений. Коли вожак побачив, що на його території опинився конкурент, – він буквально збожеволів. Він почав поводити себе абсолютно деструктивно: на території вольєра були зламані всі кущі й молоді деревця, розкидане все каміння. Вожак провокував зіткнення з підпорядкованими йому самцями і бив їх, переслідував переляканих самиць – цікаво, що більше за всіх діставалося саме найулюбленішим, – розкидав безпомічних дитинчат, які потрапляли під гарячу руку. Загалом, він був готовий врешті погубити всю зграю. Сутність експерименту полягала у тому, щоб зафіксувати наслідки ревнощів, коли вожак відчув реальну загрозу втрати влади у власній зграї. Часто ревнива людина завдає собі й оточенню такої самої шкоди, як і ця мавпа.

Людина, яка щиро любить, яка дійсно поважає того, кого любить, не може не поважати і його право вибору. Любов ніколи не прагне поневолити людину, а отже, не позбавляє її необхідної передумови свободи – права вибору. Просто, якщо існує любов, вибір завжди, щоденно, щомиті буде робитися на її користь. Натомість, жадоба влади прагне поневолити підвладну особу чи осіб.

Якщо людина свідомо хоче звільнитися від почуття ревнощів, то це означає, що у неї ще не маніакальна стадія цієї пристрасті. Найкращі ліки від ревнощів – це усвідомлення того, що для власного спокою й упевненості треба не принижувати ревнощами того, кого любиш, а підвищувати власну значимість, самому ставати самостійною особистістю, поважати власну гідність.

Належить пам'ятати, що ревнощі у маніакальній стадії – це несвідоме відчуття, параноя і марно апелювати до розуму маньяка-ревнивця або намагатися йому щось логічно довести. Ревнощі завжди деструктивні й небезпечні. Отже, треба знати, що патологічно ревнива людина – це бомба із запаленим ґнотом. І коли та з якої причини ця бомба вибухне – дуже важко передбачити й збагнути.

Ревнощі притаманні далеко не всім. Схильні до ревнощів люди підозрілі, вибухові, із нестійким характером, невпевнені у собі, мають психологічні комплекси. Окрім того, вони вважають ревнощі єдино правильною манерою поведінки, особливо, якщо іще у дитинстві спостерігали щось подібне у батьківській родині. Для таких людей ревнощі – це єдиний спосіб вияву любові й налагодження стосунків.

Ревнощі належать до тих проблем, які треба обговорювати відверто. Не треба забувати, що всі нормальні люди відчувають симпатію до інших людей, а не однієї якоїсь особи чи громади. Така симпатія зовсім не загрожує постійним стосункам, які базуються на щирій любові, прихильне ставлення до інших людей не можна вважати свідченням виникнення проблем між людьми, яких пов'язує любов.

Деякі люди вимагають від інших абсолютної відданості лише їм, не розуміючи, що кожній людині необхідний особистий простір для психологічного розвитку.

Дехто намагається маніпулювати тими, хто їх любить, і робити їх безумовно відданими собі, але такий підхід не буває успішним, навіть якщо маніпулятор досягає на певний час своєї мети. Треба мати на увазі, що почуття й уявлення про світ інших людей ми не можемо тримати під своїм повним і постійним контролем. Дошкуляючи підозрами й намаганням тримати під контролем чужу поведінку, такі люди з часом остаточно псують стосунки й отримують, власне, те, чого боялися – ті, хто їх любив, ідуть від них назавжди. Саме через повагу до природи людини, до того, що вона є Божим образом, треба давати їй повну свободу. Християнам належить пам'ятати слова Ісуса про те, це лише у поган начальство панує над ними, вельможі показують свою владу. А між християнами так не повинно бути. Хто хоче бути великим, повинен стати слугою, і, хто хоче бути першим, повинен бути рабом для своїх одновірців.

Невгамована спрага лідерства

Часто амбіційні люди вважають, що лідером є той, довкола кого всі метушаться, усе для нього роблять і ні у чому йому не відмовляють, а він нікому нічого не винен, а тільки наказує. Не вміючи поглянути на себе з боку, такі люди не розуміють, наскільки карикатурною є така поведінка. Саме вони стають домашніми тиранами або деспотами на службі чи роботі. До речі, саме такі люди є засновниками тоталітарних сект.

Позбутися від такого роду жадібності можна лише ставши справжнім лідером, якщо до цього є природні задатки й Божа харизма. Треба спробувати очолити якусь реальну справу, взявши на себе відповідальність за інших, але, не привласнюючи собі заслуги, бо ми маємо будь-що лише як Божий дар, а за дари треба дякувати, не хизуючись ними перед іншими, щоб не розсердити Того, Хто Єдиний роздає будь-які дари на власний розсуд. Коли апостоли сварилися між собою, кому ближче сидіти біля трону Ісуса, Він сказав: – …а кому праворуч від Мене сидіти й ліворуч – не Я даю, а кому приготував Мій Отець.

Демонстративність

Коли людину з тонкою психікою опановує жадоба притягти до себе увагу, бути у центрі подій, вона від хвилювання втрачає голову й поводиться дуже ексцентрично. А потім і сама не може збагнути, чому так себе поводила, а часто навіть до пуття не пам'ятає, що говорила й робила.

Для таких людей важливо, з одного боку, підвищувати стійкість щодо стресового фактора, якщо її не помічають якийсь час, то це ще не означає, що її зневажають і вже викреслили з кола поважних друзів. А, з іншого боку, друзям у необразливій, завуальованій, делікатній, метафоричній формі треба показувати їм безглуздість демонстративної поведінки. У тому числі, й жадоби продемонструвати свої, часто уявні, переваги перед іншими. Варто завжди сідати на останньому місці, щоб колись тебе запросили на перше.

Корисливість

Корисливість – це намагання отримати матеріальну вигоду у будь-який спосіб. З точки зору права – це один із мотивів злочину. Карне право розглядає корисливість як обставину, що обтяжує відповідальність.

Корислива людина переконана, що тільки матеріальне багатство може забезпечити їй повагу, владу й прихильність загалу. Такі люди зневажають усіх так званих звичайних людей, "маленьких українців", а намагаються на рівних мати справу тільки з багатіями й можновладцями.

Корислива людина не здатна любити, вона лише використовує інших, бо керується тільки вигодою. А, хто любить, як відомо, не шукає свого інтересу, бо отримує задоволення від догоджання тим, кого любить.

Корислива людина не здатна бути дійсним членом християнської громади, тому ще ап. Павло писав, що у Церкві майже немає багатих, знатних, вельможних. Але корисливі люди, якщо вони забобонні, намагаються й Самого Бога залучити до процесу свого збагачення, ставлячи свічку чи замовляючи молебень за помірковану плату. У Церкві вони вбачають лише політичний чинник, місце зібрання електорату, і теж намагаються використати її для власних потреб, що, до речі, часто їм удається, бо серед ієрархів теж не бракує любителів порозкошувати, потішитись товариством світоправителів цього часу темряви.

священик Ігор Литвин

ЖАДІБНІСТЬ, MS WORD – ZIP архів, 12 Kb

вгору
На початок
сторінки
До циклу лекцій
недільної школи

Контактуйте з авторами Веб – сайту:

Настоятель Свято-Юріївської парафії м. Полтава

ієрей Ігор (Литвин)     тел. 00380 (532) 586025,

Веб-майстер, співавтор цього сайту, перекладач

брат Володимир    тел 00380 (532) 586777

Кількість візитів до сторінок цього сайту з 10 вересня 2001 року –