Мапа сайту Української Автокефальної Православної Церкви в м. Полтава
Українська Автокефальна Православне Церква в Полтаві запрошує до себе і до своєї електронної версії в Інтернеті  
МАПА САЙТУ   ХТО МИ?   ДЕ МИ?   НОВАЧКИ   ПРАВОСЛАВНІ   "КАНОНІЧНІ"   ІСТОРІЯ   АДРЕСАР   НОВИНИ
Назад до головной сторінки сайту Св-Юріївської парафії УАПЦ в Полтаві До циклу проповідей

ЄВХАРИСТІЯ

До циклу лекцій
недільної школи

ЄВХАРИСТІЯ, MS WORD – ZIP архів, 314 Kb

Професор Архимандрит Кипріян (Керн)

із читань у Православному Богословському Інституті у Парижі

1. ЄВХАРИСТІЯ – ПОХОДЖЕННЯ ТА ІСТОРІЯ

2. ЄВХАРИСТІЯ – ТИПИ ЛІТУРГІЇ

3. ЄВХАРИСТІЯ – СКЛАДОВІ ЧАСТИНИ ЛІТУРГІЇ

   4. ЄВХАРИСТІЯ – Ектенії після Євангелія

   5. ЄВХАРИСТІЯ – Епіклезис (молитва закликання Св. Духа)

СКЛАДОВІ ЧАСТИНИ ЛІТУРГІЇ

У своєму сучасному вигляді Літургія візантійського типу може бути поділена на три частини. 1. Проскомидія, що перемістилася зі свого законного місця перед великим входом на початок Літургії. 2. Літургія оглашенних і 3. Літургія вірних. Перед початком проскомидії читаються вхідні молитви.

ВХІДНІ МОЛИТВИ

Вхідні молитви друкуються у слов'янських служебниках у складі самого чину священної й Божественної Літургії. Те ж й у венеціянському виданні грецького Євхологія (1869 року). У єрусалимському святогробському виданні 1907-го року вони виділені в особливий розділ, так званий "Розпорядок часу"; туди ж включені й молитви при облачінні. Сербські священики у розмовній мові теж називають вхідні молитви "часом", "узяти час"; це пояснюється останніми підготовчими словами диякона перед початком Літургії: "Час правити Господеві, владико, благослови". Вхідні молитви повинні бути прочитані священнослужителями перед входом до вівтаря для священнодійства. Читаються вони без облачіння. Ніде немає вказівок про те, що священик повинен мати на собі єпітрахіль; деякі священики, одначе, її на себе одягають. Якщо розважати за аналогією з чином архиєрейської вхідної, єпископ читає ці молитви в самій лише мантії, також і архимандрит, коли він входить для служіння "зі славою".

Ці молитви складаються зі звичайного початку ("Благословен Бог наш..." – Царю Небесний – Трисвяте до Отче наш) і покаян-них тропарів: "Помилуй нас, Господи, помилуй нас..." – "Господи, помилуй нас..." – "Милосердя двері...". Потім священнослужителі цілують ікони Спасителя й Божої Матері.

Єрусалимський літургікон після "Милосердя двері" наказує 12-ти разове "Господи, помилуй". Підходячи до ікони Спасителя, ієрей читає тропар "Пречистому образові Твоєму поклоняємось..."; біля ікони Божої Матері: "Милосердя Джерело...". У дні свят або посвяття існує звичай цілувати ікону свята, читаючи відповідний тропар. Єрусалимський літургікон, окрім цілування двох згаданих ікон, наказує цілувати також ікону св. Івана Предтечі, читаючи тропар: "Пам'ять праведного з похвалами", або ж: "Пророче Божий і Предтече благодати...", а окрім того й усі взагалі ікони іконостаса з виголошенням відповідних відпускних тропарів або кондаків. Після цього йде молитва священика перед царськими дверми і з непокритою головою: "Господи, простягни руку Твою...", після чого священнослужителі уклоняються один одному, просячи прощення: "Прости мене, брате й співслужетелю". Також вони вклоняються й клиросам, і народу. Єрусалимський чин наказує після цього й малий відпуст.

До вівтаря вони заходять, читаючи псалом 5: 8-13: "Увійду у дім Твій, поклонюся храму святому Твоєму...". За святогробським чином: "Увійду у дім Твій, поклонюся Єдиному Божеству, Трьом Іпостасям Якого поклоніння належить в Отці й Святім Дусі навіки, амінь".

Священик і диякон благоговійно вклоняються й цілують престіл та, знявши свої ряси й камилавки або клобуки, починають облачатися у ті священні одежі, які призначені їм за чином.

Облачіння

Облачіння священнослужителів перед Літургією відбувається урочистіше, ніж перед іншими службами. Звичайно священик благословляє свої богослужбові одежі (частіше: єпітрахіль, фелон і поручі) і накладає на себе без читання спеціяльних молитов. Перед Літургією священик облачається в усі властиві його чину одежі, причому перед одяганням кожної він читає відповідну молитву, складену з текстів Священного Писання. Варто зауважити, що в усі одежі священик облачається іще у таких випадках: 1) на пасхальну ранішню, як вказано, "у весь світліший сан"; 2) на пасхальну вечірню; 3) на вечірню Вел. П'ятниці, перед винесенням Плащаниці й на трьох ранішніх у році (1-го серпня, 14-го вересня й Хрестопоклонної неділі) перед виносом Чесного Хреста. Але молитви тоді все ж не читаються, хіба що перед облачінням на ранішню, бо це буває й облачінням на Літургію, яка іде безпосередньо за ранішньою.

Перед Літургією диякон, відповідно до вимог служебника, бере благословення у священика зі словами: "Благослови, владико, стихар з орарем". На слова священика: "Благословен Бог наш завжди, нині і повсякчас, і на віки вічні", диякон відповідає: "Амінь", цілує руку священика й хрест на облачінні. Те ж повинні робити кожного разу й прислужники у вівтарі при облачінні у свої стихарі. Ні в якому випадку не можна виправдати практики протодияконів та інших заслужених дияконів, які облачаються без благословення або ж не вважають за потрібне цілувати руку ієрея, який їх благословляє.

Священик тими ж словами благословляє свої стихар (або підризник, як його частіше називають). Молитви священнослужителями читаються такі.

Перед одяганням стихаря і священик, і диякон: "Зрадіє душа моя в Господі, бо одягнув у ризу спасіння, і в одежу радости одяг мене, як на нареченого наклав на мене вінець, і як наречену прибрав мене красою" (Іс 61: 10).

Перед одяганням єпітрахілі священик читає: "Благословен Бог, що проливає благодать Свою на священиків Своїх, як миро на голову, що на бороду спливає, на бороду Ааронову, що спливає аж до краю одежі його" (Пс 132: 2).

Священик перед одяганням пояса читає: "Благословен Бог, що підперезує мене силою, що стелить непорочною путь мою, зміцнює ноги мої, як у лані, і на висотах ставить мене" (Пс 17: 33-34). Перед одяганням поручів (або нарукавників) і священик, і диякон читають – на праву: "Права рука Твоя, Господи, прославилась силою: права рука Твоя, Господи, перемогла ворогів, і великою силою Своєю стер Ти супротивників" (Вих 15: 6-7), на ліву: "Руки Твої, Господи, створили й упорядкували мене: врозуми мене, Господи, і навчуся заповідям Твоїм" (Пс 118: 73).

Якщо у священика є набедреник, тобто те, що в росіян називається палицею, бо того, що ми називаємо набедреником, тобто тієї нагороди, яка запроваджена у Російській імперії у XIX столітті ніде на Сході немає, тому ця частина облачіння не має своєї спеціяльної молитви, – відтак, священик читає: "Підпережи мечем Твоїм стегна Твої, Сильний, красою Твоєю, і добротою Твоєю..." (Пс 44: 4-5). Під час облачіння у фелон священик читає: "Священики Твої, Господи, одягнуться у правду, і преподобні Твої радітимуть завжди, нині і повсякчас, і на віки вічні, амінь" (Пс 131: 9).

Перед одяганням ораря диякон не читає ніякої молитви. Грецький порядок облачіння нічим не відрізняється від нашого ні у венеціянській, ні в єрусалимській редакції служебника. Одна лише відмінність в єрусалимському чині, а саме, що диякон перед кожною одежею, окрім відповідних молитов, говорить: "Господеві помолімось – Господи, помилуй".

Після облачіння диякон і священик омивають руки, читаючи псалом: "Умию в невинності руки мої, й обійду Жертовник Твій, Господи, щоб почути голос хвали Твоєї, і розповідати про всі чудеса Твої. Господи, полюбив я красу дому Твого й місце перебування слави Твоєї. Не погуби душі моєї з грішниками і з людьми кровожерними, що в їхніх руках беззаконня, а правиця їхня повна підкупів. Я ж ходжу у непорочності, визволи мене, Господи, і помилуй мене. Нога моя стоїть на шляху правди, в церквах благословлятиму Тебе, Господи" (Пс 25: 6-11).

Диякон готує все, що потрібно для відправи Євхаристії, а саме: знімає покрови з престолу й жертовника, запалює свічку або лампаду на жертовнику й ставить на ньому посуд і все необхідне. Ліворуч ставить св. дискос, а праворуч св. чашу. Поруч належить покласти обидва малих покрівця й великий (воздухъ). Єрусалимський чин передбачає виголошення дияконом у цей час тропаря передсвяття Різдва Христового: "Готуйся, Вифлеєме, відкрий усім, Едеме...".

ПРОСКОМИДІЯ

Приготувавши все, що належить, священик і диякон вклоняються тричі перед жертовником з молитвою: "Боже, очисти мене, грішного, і помилуй мене". Священик читає тропар Вел. П'ятниці: "Викупив Ти нас від прокляття закону (Гал 3: 13) чесною Твоєю Кров'ю, коли було на Хресті прибито Тебе, а коли списом було проколото, став Ти Джерелом безсмертя для людей, Спасе наш, слава Тобі".

Диякон починає: "Благослови, владико". Священик відповідає: "Благословен Бог наш завжди...". Не записана в Уставі практика, якої дотримуються деякі досвідчені священнослужителі, дозволяє виголошення цього тропаря супроводжувати цілуванням священних посудин, причому це робиться так: "Викупив Ти нас від прокляття закону" – (ієрей цілує дискос) – "чесною Твоєю Кров'ю" – (те ж з Чашою) – "коли було на Хресті прибито Тебе" – (цілує звіздицю, яка, коли розкрита, являє собою Хрест) – "а коли списом проколото" – (цілує копіє) – "став Ти Джерелом безсмертя для людей, Спасе наш, слава Тобі" – (цілує ложечку).

Тримаючи лівою рукою просфору, з якої він має намір вирізати Агнця, священик правою рукою тричі робить копієм на печатці просфори знак хреста, кажучи також тричі: "На спомин Господа Бога і Спаса нашого Ісуса Христа", бо євхаристійне Жертвоприношення чиниться, відповідно до Господньої заповіді, на згадку про Нього. Єрусалимський чин ускладнює це трьома дияконськими виголосами "Господеві помолімось – Господи, помилуй", а після слів священика словами "завжди, нині, і повсякчас, і на віки вічні".

Перед поясненням проскомидії треба зауважити, що боки на дискосі під час проскомидії названі навпаки, тобто ліва вважається правою, а права – лівою. Іншими словами, боки називаються у Служебнику відносно положення Агнця, а не відносно священика. В єрусалимському Служебнику є примітка про це; а венеціанська редакція містить докладне пояснення про це дрібним шрифтом на двох сторінках; слов'янська ж не говорить нічого. До сказаного раніше про речовину, необхідну для відправи Євхаристії, треба додати, що ієрей ні в якому разі не повинен відправляти проскомидію, використовуючи п'ять хлібів і те вино, які були освячені на всенічному бдінні під час літії. Наш Служебник містить особливу примітку про це у кінці викладу чину вечірні. У грецькому Служебнику цього немає, але цієї заборони дотримуються також і на Сході.

Після виголошення слів "На спомин Господа..." ієрей вертикально відрізає копієм з правого боку агничної просфори, тобто, як уже говорилося, з лівої руки самого ієрея, зі словами: "Як ягня на заколення ведено Його було". Потім так само відрізає з лівого боку просфори по краю печатки зі словами: "І як ягня непорочне мовчить перед тим, що стриже Його, так і Він не відкриває вуст Своїх". Потім так само відрізає по верхній лінії печатки, кажучи: "У покорі Його суд над Ним відбувся", і, нарешті, по нижній лінії зі словами: "Але про рід Його, хто відповість?". Якщо Літургія відправляється з дияконом, то він на кожну таку дію священика виголошує, тримаючи орар в руці: "Господеві помолімось". Якщо диякона немає, то священик ніяких дияконських слів не виголошує. Потім диякон каже: "Візьми, владико", і священик, підрізає Агнець горизонтально, кажучи: "Візьметься від землі життя Його". Усі ці слова взяті з Ісаї 53: 7-8.

Ці слова з "ветхозавітного євангелиста" вказують на добровільні Страждання Агнця Божого, Який взяв гріхи світу. Таким чином, проскомидія починається словами жертвоприношення, бо Літургія – це не лише Таїнство, але ще й Жертва, що приноситься за всіх і за все.

Якщо правильно був вирізаний і вийнятий Агнець із просфори, то повинен являти собою кубічної форми шматочок просфори.

Диякон продовжує: "Принеси у жертву, владико".
Ієрей: "Приноситься у жертву Агнець Божий, що бере гріхи свiту, за життя й спасіння світу", причому він кладе Агнець навзнак, тобто печаткою вниз, а м'якою частою вгору й розрізає навхрест частину Агнця, але не до кінця, щоб Агнець не розпався, а лише до шкоринки. Завдяки цьому хрестовидному надрізу, коли прийде час його ламання, священик зможе переламати Агнець на чотири рівні частини.

Поклавши Агнець печаткою догори, священик зі словами диякона "проколи, владико", проколює копієм верхню праву частину Агнця (тобто ту, на якій знаходиться напис) зі словами (Ів 19: 34-35): "Один з воїнів списом проколов Йому ребра, і зараз же витекла Кров і вода: і той, хто бачив, свідчить про це, і свідчення його правдиве". У венеціанському грецькому Служебнику немає слів "проколи, владико". Зате в єрусалимському міститься після слів: "Приноситься у жертву Агнець Божий..." дияконський виголос: "Розіпни, владико" і слова ієрея: "Розіп'явся Ти, Христе, погубивши мучительство, потоптана була сила ворожа, бо не ангел, не людина, але Сам Ти, Господи, спас нас, слава Тобі". (Сідальний Хресту, голос 1, Тріодь). Після проколення Агнця диякон вливає у ківшик вино, змішане з невеликою кількістю води, і звертається до ієрея: "Благослови, владико, святе з'єднання". Після благословення священика диякон вливає суміш у св. Чашу. Ієрей повинен благословляти цю суміш вина й води за формулою грецьких служебників: "Благословенно з'єднання святих дарів Твоїх завжди, нині, і повсякчас, і на віки вічні. Амінь". Єрусалимський Служебник пропонує після цього покрити Чашу покрівцем. Це не остаточне покриття, і воно чиниться без належних потім, при завершенні проскомидії, молитовних слів. Покрити ж Чашу у цей момент варто для уникнення засмічення її пилом або комахами.

На цьому дії диякона поки що закінчуються, він може відійти у бік, щоб знайти й закласти євангельське зачало. Священик продовжує проскомидію далі. Він бере другу просфору, так звану "Богородич- ну", і зі словами "на честь і пам'ять Преблагословенної Владичиці нашої Богородиці і Вседіви Марії, молитвами Її прийми, Господи, жертву цю у Наднебесний Твій Жертовник" він виймає трикутну частку й кладе її праворуч від святого Хліба, поруч з ним, тобто ліворуч від руки священика. При цьому він виголошує слова Пс 44:10: "Стала Цариця праворуч від Тебе, у ризи позолочені одягнена й прикрашена".

Після цього ієрей бере у ліву руку третю просфору, так звану "дев'ятичну", виймає копієм дев'ять трикутних часток і кладе їх ліворуч від святого хліба (тобто праворуч), у три ряди, вертикально один під одним.

Що стосується порядку виймання цих дев'яти чинів часток на честь окремих святих, то треба вказати на деякі розбіжності у слов'янських і грецьких Служебниках.

За слов'янськими Служебниками перша частка виймається на честь "Чесного славного пророка, Предтечі й Хрестителя Івана", а друга на честь "Святих славних пророків: Мойсея й Аарона, Іллі й Єлисея, Давида й Ієсея; святих трьох отроків, і Даниїла пророка, і всіх святих пророків".

За грецьким чином перша частка виймається на спомин "Всевеликих Чиноначальників Михайла і Гавриїла і всіх Небесних Сил", тоді як друга поєднує в собі поминання Предтечі Івана і всіх пророків поіменно, як і у наших Служебниках.

Третя частка виймається на честь "Святих славних і все-хвальних апостолів Петра й Павла та інших усіх святих апостолів". У греків після Петра й Павла вказано "дванадцяти й семидесяти", а єрусалимський чин додає іще й "св. славного й всехвального апостола Якова, брата Божого й першого ієрарха Єрусалимськаго". Таким чином, закінчується покладання часток у першому вер- тикальном ряду.

Четверта частка починає згори другий ряд і виймається на честь святителів, тобто святих єпископів, вселенських учителів та святителів помісних церков. Тому в різних виданнях містяться варіянти окремих редакцій.

П'ята частка виймається на честь святих мучеників й мучениць, і також не в усіх виданнях співпадає порядок і число імен. Слов'янський Служебник містить поминання: "Святого апостола первомученика й архидиякона Стефана, святих великих мучеників: Дмитра, Юрія, Федора Тирона, Федора Стратилата, і всіх святих мучеників, і мучениць: Фекли, Варвари, Кириякії, Єфимії, і Параскеви, Катерини, і всіх святих мучениць". Венеціанське видання не має поминання мучениць і згадує лише самого Федора (Тирона); єрусалимське після імен мучеників містить загальне поминання мучениць, а не поіменне.

Шоста частка виймається на честь преподобних отців і жінок, тобто тих, які подвизалися у монашестві.

При вийманні сьомої частки, яка починає третій ряд, згадується святі чудотворці й безсрібники: Кузьма й Дем'ян, Кир та Іван, Пантелеймон та Єрмолай. Відмінностей у різних Служебниках не зустрічається.

Виймаючи восьму частку, ієрей згадує свв. і праведних Богоотців Якима і Ганну, святого, пам'ять якого святкується у цей день, святого, на честь якого посвячений храм, і потім рівноапостольних Мефодія й Кирила, рівноапостольного Володимира і "всіх святих". Зрозуміло, що священику не забороняється поминання імен тих святих, яких він особливо шанує і до молитовного заступництва яких він вдаєтся.

На дев'ятій частці поминається св. Іван Золотоуст або Василь Великий у залежності від того, чия Літургія відправляється. Після завершення поминання святих ієрей поминає живих і померлих. Для цього береться четверта просфора, приготована для поминання живих. Спочатку виймається одна частка зі словами: "Пом'яни, Владико Людинолюбче, все єпископство православне (Патріярха і єпархіяльного архиєрея), святіших православних Патріярхів, чесне пресвітерство, у Христі дияконство і весь священичий чин (у монастирях – настоятеля й братію): братів й співслужителів наших, священиків, дияконів, і все братство наше, яке покликав Ти до Твого причастя через добросердя Твоє, Всемилосердний Владико". Друга частка виймається за добробут України і всього її народу. Єрусалимська практика тут дещо відрізняється, а саме. При вийманні першої частки священик говорить: "Пом'яни, Господи, Отця й Патріярха нашого". Другої частки: "Пом'яни, Господи, братів наших архиєреїв, ієреїв, ієромонахів, ієродияконів, монахів, монахинь, яких покликав Ти" і т. д. Це пояснюється тим, що у Палестині ігуменом усіх монастирів вважається Ієрусалимський Патріярх, а всі архиєреї, та ієреї й мо- нахи входять до Святогробського братства, тому вони й називаються "братами нашими". Після поминання цих "агіотафитів" ієрей виймає ще частки зі словами: "Пом'яни, Господи, всіх благочестивих православних християн, поклонників, епитропів і паломників святого й живоносного Гроба й прости їм усі провини, вільні й невільні".

Разом з тим священик поминає й усіх своїх живих родичів та знайомих, а насамперед того архиєрея, який його рукопокладав, якщо він, зрозуміло, ще живий. У протилежному випадку він його поминає серед імен покійних на п'ятій просфорі здоров'я.

З п'ятої просфори священик виймає спочатку одну спільну частку за вічний спокій зі словами: "На спомин і прощення гріхів святіших Патріярхів, православних і благочестивих князів і гетьманів наших, блаженних фундаторів святого храму (або святого монастиря) цього", а потім, при поминанні імен покійних, на кожне ім'я виймає по одній частці, зі словами "пом'яни, Господи". Технічно це за нашою практикою чиниться вийманням маленької частки, а у греків струганням копієм по одному з боків просфори. Друга практика краща тому, що при великій кількості імен вистругані частки не займають стільки місця на дискосі, тоді як при вийманні їх може бути стільки, що вони покриють усю поверхню дискоса і навіть закриють сам Агнець. Єрусалимська формула заупокійного поминання імен просторіша, ніж наша й венеціянського видання.

Вийнявши частки за здоров'я та за спокій і, прочитавши всі по- минання й записки, священик повинен закінчити проскомидію. При цьому він, хоча про це й немає вказівок у Служебнику, виймає ще раз із заздравної просфори частку за всіх, що заповідали йому молитися за них. Усна практика зберігає таку формулу: "І всіх, що заповідали мені, недостойному, молитися за них, яких не пом'янув через те, що забув, або не знав, або через чисельність імен, Сам, Господи, пом'яни, знаючи кожного за віком та ім'ям". У Служебнику, як нашому, так і грецькому венеціанської редакції, наказується у кінці чинити особливе поминання з п'ятої просфори з такою формулою: "І всіх покійних православних отців і братів наших, що надіються на воскресіння, вічне життя й спільність з Тобою, Людинолюбче Господи". Нарешті, останню частку ієрей виймає з четвертої просфори за себе, зі словами: "Пом'яни, Господи, й мене, недостойного, і прости мені всі провини, вільні й невільні". З цими словами проскомидія закінчена. Ієрей губкою збирає з жер- товника всі частки, що випали під час виймання, і кладе їх на дискос. Залишається тільки покрити проскомидію й здійснити кадіння вівтаря й храму перед початком Літургії. Диякон приносить священику кадильницю з ладаном і просить благословення: "Благослови, владико, кадило". За російською практикою священик виголошує формулу благословення: "Кадило приносимо Тобі, Хри- сте Боже наш, як пахощі духовні, Ти ж прийми його у Наднебесний Твій Жертовник, а нам пошли благодать Пресвятого Твого Духа", – і благословляє кадило рукою. А в єрусалимській редакції священик спочатку каже: "Благословен Бог наш завжди, нині і повсякчас, і на віки вічні", а потім уже й: "Кадило Тобі приносимо...". Священик бере звіздицю й обкаджує її. Для цього диякон тримає кадило за верхнє кільце лівою рукою, а саму чашку кадильниці притримує правою так, щоб кришка кадильниці не заважала священику прикладати до неї для обкаджування звіздицю й покрівці. За російською практикою і за венеціанським грецьким виданням диякон говорить тільки: "Господеві помолімось", а за єрусалимським виданням він додає: "Утверди, владико". Священик ставить звіздицю на дискос зі словами: "І, прийшовши, зоря стала над Тим Дитям" (Мт 2: 9).

Диякон продовжує: "Господеві помолімось". За єрусалимським чином він додає: "Прикрась, владико".

Священик бере перший малий покрівець і покриває ним дискос поверх звіздиці, обкадивши попередньо цей покрівець, тобто накладаючи його на чашку кадильниці і кажучи: "Господь воцарився, у красу зодягнувся: вдягнувся Господь у силу і опоясався, бо Він утвердив всесвіт, який не похитнеться: престол Твій готовий з того часу, споконвіку Ти: підняли ріки, Господи, підняли ріки голос свій: Господь же на висоті могутніший від сильних хвиль моря. Домові Твоєму, Господи, належить святість на довгі дні" (Пс 92:1-5). За грецьким чином священик читає не весь псалом, а лише до слів "і опоясався".

Диякон після цього знову каже: "Господеві помолімось. На-крий, владико".

Ієрей, обкадивши так само, як було вказано, другий покрівець, кладе його на Чашу зі словами: "Вкрила небеса досконалість Твоя, Христе, і хвали Твоєї повна земля" (Ав 3:3).

Потім, після слів диякона: "Господеві помолімось. Накрий, владико", священик накриває обидві святі посудини великим по- крівцем або "воздухомъ". Диякон для цього тримає кадило прямо за кільце однією рукою, а ієрей обгортає "воздухомъ" кадило зі словами: "Покрий нас покровом крил Твоїх (Пс 16:8), віджени від нас усякого ворога і супротивника, заспокой життя наше, Господи, помилуй нас і всесвіт Твій, і спаси душі наші як Милосердний і Людинолюбець".

Потім ієрей бере з рук диякона кадильницю і кадить проскомидію, тричі виголошуючи: "Благословен Бог наш, що так зволив, слава Тобі". Диякон на кожний такий виголос додає: "Завжди, нині, і повсякчас, і на віки вічні. Амінь". Священнослужителі тричі вклоняються. Диякон каже: "За принесені чесні Дари Господеві помолімось". Венеціанська практика замість цього містить просто: "Господеві помолімось". Зате єрусалимська наказує: "За святе й священне принесення чесних Дарів Господеві помолімось. Господи, помилуй". Священик читає молитву принесення: "Боже, Боже наш, Небесний Хліб ...". Молитва ця однакова в Літургіях свв. Золотоуста і Василя; вона зустрічається також і в Літургії ап. Якова, не маючи, втім, апостольського походження. У цій молитві ієрей молиться, щоб Господь поблагословив це принесення і прийняв його у Наднебесний Свій Жертовник, пом'янув "тих, що принесли, і тих, заради кого було принесено," і щоб зберегтися нам не засудженими у священнодійстві.

Священик виголошує: "Слава Тобі, Христе Боже, Надіє наша, слава Тобі".

Диякон: "Слава, і нині. Господи, помилуй (тричі). Благослови".

Священик чинить відпуст із поминанням того святого, чия Літургія відправляється. Єрусалимський чин наказує: "Котрий у вертепі народився і у яслах був покладений", а у недільний день: "І воскрес із мертвих...".

Згадана молитва, спільна тепер для обох Літургій, і св. Василя, і Золотоуста, в рукописах IX ст. Твоє [ Brightman, LEW, pp. 309-310.]. Не може не кинутись в очі явно імперативний характер цієї молитви, що нагадує скоріше молитву епіклези, ніж молитву кінця проскомидії. Це показує зайвий раз, що у свідомості свв. отців увесь євхаристійний канон, і навіть більше, вся Літургія, а не тільки якась одна фраза, одне слово або одна молитва мають "таїнственний" характер. Далі буде вказано, що протягом усієї Літургії можна знайти декілька закликань Св. Духа, що посилюють напруження освятительного змісту, яке вкладається у них.

За тим же єрусалимським чином священнослужителі вклоняються тричі перед жертовником, і священик каже: "Святий Боже, Отче Безначальний, Святий Кріпкий, Сину Співбезначальний, Святий Безсмертний, Пресвятий Душе, Трійце Свята, слава Тобі!" й цілує "хрестоподібно" святі посудини, тобто дискос, Чашу і сам жертовник. Диякон, сказавши "амінь", також цілує верх "воздуха" і починає кадіння жертовника й престола. Це кадіння, як за грецькою практикою, так і за нашою, відбувається при читанні слів: "У гробі тілом, в Аду душею, як Бог у Раю з розбійником і на престолі перебував Ти, Христе, з Отцем і Духом, все наповняючи, Неописанний". Нарешті, чиниться кадіння і всього храму при читанні 50-го псалма.

Варто зауважити, що на Сході міцно утвердилась думка щодо проскомидії, що після її закінчення ніякого поминання й виймання часток не буває. Це й правильно, бо після покриття проскомидії й відпусту священнослужитель показує, що ця частина богослужбового чину завершена й повертатися до неї знову після завершальних дій значить вважати ці дії такими, що не відбулися. Відпустом завершується певна частина богослужіння, і повертатися до неї у другій частині богослужіння не можна. У Росії встановився й поступово дуже міцно утвердився той погляд, що хоча проскомидія і закінчена словами ієрея, але це для мирян не обов'язкове, і тому ті, хто не встиг подати з вечора або вранці до початку проскомидії свої поминання, подають їх й після кінця проскомидії, протягом усієї літургії оглашенних до Херувимської пісні, і більшість ієреїв цьому не тільки не чинять спротиву, але й заохочують, бо подавання просфор пов'язане завжди з прибутками церкви; а у деяких храмах, де особливо священнослужителі пристосовуються до звичок і вимог мирян, подавання просфор триває аж до "Вірую" або "Тобі співаємо". Російська практика виробила навіть особливий спосіб покриття проскомидії, а саме, дискос покривається не зовсім, але передня частина покрівця відкидається й піднімається, і залишається також відкинутою передня частина "воздуха", щоб легше було додавати вийняті частки на дискос. Нічого подібного ні грецька, ні сербська практика не допускає. Виправдовувати подібний відступ від вимог Служебника й самого сенсу чина тим, що при архиєрейському служінні єпископ відправляє свою проскомидію окремо під час Херувимської й виймає у цей час частки, не можна, бо при цьому служінні у конці проскомидії не читається молитва принесення і не чиниться відпуст проскомидії; її завершує, таким чином, сам архиєрей. Тому треба або не чинити відпусту проскомидії і не читати молитви аж до моменту Херувимської й тоді вже завершити підготовчу дію до Літургії, або суворо й безумовно, дотримуватись східної традиції, тобто вимог Уставу й свідомого, грамотного ставлення до чину. Перше наблизило б нас до давнього положення проскомидії між літургією оглашенних та літургією вірних.

На Сході також при соборному служінні Літургії не виймають часток усі ієреї, які співслужать, а лише один, хто відправляє проскомидію. Він поминає за записками і виймає частки на прохання тих ієреїв, які співслужать. Цей звичай, якого твердо тримаються на Сході, в суті, встановлює і наш Служебник. У кінці чину проскомидії знаходимо таку примітку: "Якщо ж декілька священників служать собором, то чин проскомидії нехай здійснює лише один ієрей ".

Нарешті, вже зовсім нічим не виправдано, коли ієрей, який не слу- жить, а просто знаходиться у вівтарі, надівши на себе єпітрахіль, підходить до жертовника й виймає із просфор частки.

Таким є сучасний чин проскомидії за Служебниками російського, сербського й грецького видань. Але для розуміння сенсу дій, що відбуваються під час проскомидії треба звернутися до історичного минулого цього чину й прослідкувати ті зміни, які мали місце протягом століть. Як уже вказувалось, проскомидія у тому її теперішньому вигляді й на тому місці, де вона розташована тепер, не є оригінальним чином. Усі давні Літургії, як ми це бачили в історичному огляді, знали чин приношення речовини безпосередньо перед самою анафорою або перед літургією вірних. Якісь обставини вплинули на те, щоб той чин приношення речовини зі своєї примітивної форми й зі свого початкового місця перейшов на теперішнє й перетворився на той досить складний літургійний акт, який ми щойно описали.

Отже, після зроблених практичних, уставних вказівок про чин проскомидії необхідно, хоча б коротко, прослідкувати її історичний розвиток у межах Візантійських Літургій, які ми досліджуємо. У теперішньому її складі дуже важко віднайти сліди й риси її апостольського походження, що пов'язують її з тими вечерями любови, або агапами, про які була мова раніше. У перші часи історії християнства учасниками у приношенні всієї необхідної для здійснення Таїнства речовини були всі члени першохристиянської сім'ї. Частина приношення йшла на спільний братський стіл, тобто на "агапи", друга ж частина принесеного відокремлювалась для здійснення самого Таїнства Євхаристії. Після відокремлення агап від Літургії, а потім і остаточного їх припинення звичай приношення у церкву різного виду їстівних припасів все ж іще практикувався деякий час, хоча й втратив свій прямий сенс. З'явилась навіть необхідність канонічної заборони таких приношень. Звертаючись у цьому історичному огляді до статті А. Петровського "Древний акт приношения вещества для Таинства Евхаристии и последование проскомидии" ["Христиан, чтение", 1904 г., стр. 406-431.], запозичимо з неї всі необхідні довідки й наведені ним документи й зноски.

Ось якими канонічними заборонами давня Церква регулювала це питання про неприпустимість принесення на Літургію чогось іншого, окрім хліба й вина:

"Якщо єпископ або пресвітер, всупереч установі Господа відносно Жертви, приносить до вівтаря щось інше, наприклад, мед, молоко або сікеру, замість вина, або комах, або птахів, або якусь тварину, або овочі, то той, хто вчиняє всупереч постанові, нехай буде скинутий" (3 прав, свв. апп.). "У Таїнстві Тіла й Крови Господа нічого не можна приносити, окрім того, що наказав Сам Господь, тобто окрім хліба й вина з водою" (24 прав. Карф. Собору). Окрім цих канонічних заборон, Церква суворого слідкувала за тим, щоб у Літургії брали участь тільки просвічені християнським хрещенням, але ніяк не оглашенні або розкольники.

"Нехай не приймається хліб від оглашенного, хоча б він мав вірного сина й дружину й бажав би за них зробити приношення, перш ніж не буде охрещений" ("Тестамент Господа Ісуса Христа").

"Нехай не приймаються приношення від тих братів, які відокремились ні у сакрарії, ні у скарбницю" (93 прав. IV Карф. Соб.). Такі були учасниками у молитвах народу, але не тими, хто приносить (11 прав. Нікейського Собору; 4, 5, 8 прав. Анкирського Собору). Тому цілком природно, що приношення повинно було бути зробленим після виходу оглашенних, тих, які каялись та ін., а вірні у цей час повинні були молитися за оглашенних, звідки й прохання: "Вірні, за оглашенних помолімось, нехай Господь помилує їх, просвітить їх словом істини, відкриє їм Євангеліє правди...". Акт приношення, таким чином, зайняв місце безпосередньо перед анафорою, звідки й літургійний виголос у деяких Літургіях: "Помоліться за тих, що приносять".

Речовина, потрібна для Літургії, приносилась не до самого вівтаря, а у спеціяльні приміщення "покладання", й приймалося там, вірогідно, дияконами, як клириками, що призначені для служіння при Літургії та при таїнствах взагалі. Це пояснює постанови деяких давніх пам'яток (46 канон коптських постанов, 3 канон Іполита, 2 канон Анкирського Собору та ін.), які вимагають від дияконів перенесення речовини із протесісу до вівтаря, до єпископа, що служить. Подекуди це перенесення здійснювалось не дияконами, а ієреями. Над принесеними Дарами священнослужитель читав молитву, залишки якої маємо у СА VIII, у Літургії св. Василя Великого та в ін. пам'ятках і в якій він молиться про милостиве прийняття цієї жертви від тих християн, що її принесли.

З часом у цьому літургійному чині відбулися значні зміни, а саме: він розділився на дві частини – саме приношення вірними речовини до служителів Церкви, а потім й відповідне приготування цієї речовини, тобто те, що тепер ми називаємо проскомидією, і друге – перенесення цих приготованих Дарів із жертовника, із протесиса на престіл до ієрея або єпископа, що відправляє Літургію. Коли це розділення відбулося? Судячи з пам'яток VIII-IX стт. (усі найдавніші рукописні Служебники – Барберинів та подібні, а також оповідь про св. Григорія Декаполита), це розділення вже відбулося, тобто проскомидія вже відправлялася у цей час перед літургією оглашенних. Перенесення Дарів або, за теперішньою нашою термінологією, "великий вхід", залишився на своєму місці на початку літургії вірних, тобто перед молитвами анафори. Які ж причини, вплинули на цю зміну у літургійній практиці? Муретов хоче бачити її у церемоніалі візантійського двору. Петровський спрощує цю проблему і вважає, що її треба пояснювати просто припиненням існування інституту катихумената.

На Сході й тепер ще збереглася давня практика, хоча б частково. Її залишки помітні у тому приношенні речовини вірними від своїх власних дарів, часто навіть власного виготовлення. Інститут просвирен, відомий у дореволюційній Росії, не існує на Сході. Кожна добра господиня бажала сама спекти свою просфору, або свою "літургію", та принести її священику за здоров'я або за вічний спокій своїх близьких. Можна подекуди й купити таку просфору у християнській, зрозуміло, булочній. У Македонії, Сербії, Греції і тепер іще можна побачити жінок, що йдуть до церкви з невеличким пакетиком своїх приношень: тут і просфора, і пляшечка домашнього вина, пляшечка олії, іноді й пакетик ладану. Все це приноситься священику або диякону до дверей біля жертовника і йому ж передаються імена людей, за яких ця жертва приноситься. Все це робиться на вечірні або під час ранішньої, поки ще триває проскомидія. Треба зауважити, що на Сході Літургія поєднана з ранішньою. Вона починається безпосередньо після Великого славослів'я. Часи не читаються, окрім як у деяких монастирях. Тому й проскомидія відправляється під час ранішньої з таким розрахунком, щоб її закінчити до хвалитних стихир або до славослів'я. Ці постаті жінок, що приносять свої дари для євхаристійної Трапези, дуже зворушливі і є живим зв'язком з апостольською традицією. У нашій практиці купування просфор у свічній лавці тільки для поминання своїх близьких зовсім не залишилося такого апостольського сліду. Сама відправа Літургії не із приватного приношення, а із того, що виготовлено у просвирні, тобто, по суті, посадовою особою, що служить при церкві, змінює весь сенс цієї давньої традиції.

Звісно, не треба думати, що давня проскомидія відправлялась за тим складним чином, який встановився у Візантійських Літургіях тепер. На дискосі, зрозуміло, не клалися всі ті частки, окрім Агнця, які всі разом символічно зображають, з одного боку, Різдво Христове у вифліємських яслах, а з іншого – Церкву, і земну, войовничу, і не- бесну, яка святкує, прославлену у Царстві Божому. Дякуючи навіть тим нечисленним рукописним пам'яткам досить пізнього часу, які ми маємо, можна відновити хоча б приблизну картину поступового ускладнення цього літургійного чину.

Спочатку на дискосі кладеться недоторканий хліб, ніякого Агнця не виймається. Ламання цього хліба відбувається у самому кінці анафори, тобто перед актом причастя. Можна думати, що аж до ХІ- ХІІ стт. таке становище залишалося незмінним. У тому давньому вигляді ледве чи було щось інше у складі проскомидії, окрім "молитви покладання". Це або запозичена із Літургії ап. Якова молитва "Боже, Боже наш, Небесний Хліб, Пожива усьому свiтові...", або ж із Літургії ап. Марка: "Господи Боже наш, що віддав Себе Самого, як Непорочного Агнця...", яка була у деяких списках Літургії Золотоустого. Можна припускати, за думкою Петровського, що саме виголошення слів пророцтва Ісаї "Як Ягня на заколення..." походить з практики Олександрійської Церкви. Проскомидія є згадкою подвигу відкуплення, який учинив Господь.

У тлумаченні Літургії Патріярха Германа та у Миколи Кавасили вже є згадка деяких відомих нам дій, а саме: копієм накреслюється хрест по просфорі, виймається Агнець та ін. Рокописи ХІ-ХІІ стт. ускладнюють цей акт словами "На спомин Господа...", надрізанням хрестоподібно вирізаного Агнця й складнішого покладання його на дискосі. Це й закріпилося у практиці Церкви [М. P. Gr. Т. 150, col. 380 D – 365В.] Рукописні Служебники XІV-XV століть вносять проколення Агнця зі словами: "Один воїн...".

Що стосується додавання у склад проскомидії ще й інших просфор, окрім агничної, визначення їх кількости, призначення й усіх дій, що з ними пов'язані, то й тут історія знає чимало змін. Не відразу встановилося те, що існує у сучасній літургійній практиці. Важко встановити час входження до проскомидії цих додаткових просфор (окрім агничної). Призначення їхнє тепер таке: дві – поминальні, для живих і покійних, і третя на честь святого цього дня. Постійнос- ти тут не було. Приношення за живих і покійних є випадковими: вони можуть бути, а можуть і не бути; від цього варіює кількість просфор. Була іноді просфора спеціально за здоров'я тієї особи, за яку відправлялася Літургія. У царських монастирях додавались іноді просфори за здоров'я або спокій царя або того чи іншого члена царського дому. Наявність цих поминальних просфор пов'язана з читанням диптихів на Літургії.

Тут варто зауважити, що поруч з поминанням на проскомидії живих й покійних та із додаванням до її чину особливих просфор для цих осіб з'являється у цьому чині й поминання святих. Диптихи давньої Церкви містили у своєму складі імена не тільки простих мирян та членів клиру, що спочили, але також і прославлених святих, і саме їх на першому місці. Відкупительні Страждання Агнця Божого розповсюджуються на всіх вірних, і тому природно включити до складу проскомидійного дійства імена всіх тих, на яких ці Страждання розповсюджуються. Але якщо у поминанні живих і покійних Церква могла керуватися бажанням тих, що приносили свої дари до вівтаря, та інколи могли бути ці приношення за живих й покійних, а інколи їх могло й не бути, то відносно прославлених святих Церква не могла ставити це поминання у залежність від особистого бажання тих чи інших осіб. Тому, якщо літургійна практика дійшла висновку про необхідність внесення до складу проскомидії імен святих, то й треба було суворо регламентувати ці імена, їх порядок і число.

Як з'ясовує історичне дослідження, зразком для цього поминання стала так звана "благальна молитва" (intercesslo) у євхаристійному каноні. За давньою практикою розглянутих нами Літургій різних фа- мілій, у цій благальній молитві Церква вдається під час принесення своєї євхаристійної Жертви до молитовного заступництва Божої Матері, Івана Предтечі, святого дня й різних чинів святих, за визначеним порядком. Порядок проскомидійного поминання повторює у цьому випадку благальну молитву. Найдавніші пам'ятки такої ускладненої проскомидії ми знаходимо в рукописних Кормчих XII і XIII століть. В них уже запроваджене поминання Божої Матері, святих, живих і покійних. Час вносить усе більші уточнення чинів святих та збільшення їхнього числа. Рукописний чин XIV ст. (так званий Афоно-Есфигменовський Ілитарій 1306 р.) містить уже дуже докладний порядок, що включає Божу Матір, св. Івана Предтечу, пророків й апостолів, святих і богоносних отців, священномучеників, цілителів й безсрібників, преподобних чоловіків й жінок, а за ними живих і покійних християн і, нарешті, самих священнослужителів. Благальна молитва є, таким чином, прототипом як загалом проскомидійного поминання, так і, зокрема, висловів та іншого. З'являється поминання безтілесних сил, яке вийшло із вжитку в нашій слов'янській практиці, але збереглося, як згадувалось, у греків; подекуди поминається "сила Чесного й Животворчого Хреста". Вплив Помісних Церков посилюється то у тому, то в іншому чині святих: єрусалимська практика вводить своїх палестинських святих, зокрема, св. Якова, брата Господнього, і преподобних Саву, Єфима, Харитона, Іларіона, Феодосія і т. д. Царські монастирі додають свої імена, поминаються ктитори цієї обителі і т. д.

Усе це вплинуло на число проскомидійних просфор. Начавши з однієї, агничної, воно почало збільшуватись у залежності від внесення поминань того чи іншого чину осіб. Число просфор не відразу і не всюди встановилося. Воно варіює від трьох до п'яти, іноді піднімається до шести й навіть семи. Від установленого тепер числа п'яти просфор збільшення відбувається при виділенні із загального поминання живих особливого поминання єпископату й священства на окремій просфорі. Сьома просфора з'явилась при особливому поминанні світської влади, окремо від духовної. Такі загалом умови історичного розвитку чину проскомидії, які виділили його зі складу Літургії та з того місця, яке він посідав спочатку, у особливий чин, що відправляється перед Літургією і зовсім окремо від участи у ньому мирян. Миряни тому й не розуміють його значення, не відчувають його сенсу і не мають змоги брати у ньому активну участь. Продаж просфор для поминання мирянами своїх близьких перетворилась на прибуткову статтю парафіяльного господарства, але це позбавило Літургію того сенсу спільного приношення, який вона завжди мала у давнину й має тепер, хоча й дуже відносно, у практиці Східних Церков.

Що стосується символічного значення дій, що чиняться на проскомидії, то належить найперше пам'ятати, як про це вже згадувалось, що проскомидійна дія є низкою прообразів. Символізм, що пронизує всю нашу літургіку, проявляється тут досить яскраво. Дискос із вирізаним, заколотим й проколотим Агнцем, що оточений частками на честь Богоматері, святих, живих і покійних, прообразує загалом Церкву, і небесну, і земну. Окрім того, той же дискос є образом вифліємського Вертепу з народженим у часі Сином Божим, що предвічно народжується у лоні Св. Трійці. Це Агнець, Який перше, ніж світ постав, був призначений на заколення (1 Пет 1: 19- 20). Це містичне призначення, що до часу було невідомим для світу, символізується, за тлумаченням Кавасили, тим, що вся проскомидія після її закінчення залишається покритою, схованою від поглядів не лише світу, але й самих священнослужителів. [М. P. Gr. Т. 150, col. 389 D.] Потім, принесення для Євхаристії не цілого хліба, а вирізання Агнця із просфори символізує те, що Сам воплочений Син Божий відділив Себе від загальної маси всіх людей, усього людства й приніс Себе у Жертву Богові. [Ibid., col. 380 С.] Таїнственність, наявність і нерозкритість для всіх людей відкупительної Жертви Христа залишається такою аж до Його виходу на проповідь. Усе Його дитинство, підліткові роки й загалом усе життя до виходу на Йордан в Літургії прообразується у проскомидії і в Літургії оглашенних до малого входу і особливо до прочитання Євангелія.

Це все період вітхозавітних прообразів, пророчої типології, закону тіні й гадання. [Ibid., col. 404 A sq.] Взагалі вся перша частина Літургії, так звана "літургія оглашенних", є спадком давнього синагогального богослужіння. Тут переважає дидактичний момент над сакраментально-містичним. Синагога була, за влучним висловом дослідника, не лише "домом молитви", але й "домом науки", школою (бет-ха-мидраш), "не лише парафіяльною церквою, але й притвором оголошення". [С. W. Dugmore. "The Influence of the Synagogue upon the Divine Office". London, 1945, p. 2.]

ЛІТУРГІЯ ОГЛАШЕННИХ

Сама назва цієї частини Літургії нагадує нам про сиву давнину церковної історії, коли був ще у силі інститут катехуменату, тобто оглашенних, людей, які готувалися до прийняття хрещення. Під час цієї частини Літургії оглашенні мали право присутности, бо вона не містить у собі самого таїнства євхаристійної Жертви, а лише підготовчі дії, які значною мірою призначені для оглашенних. Ця частина Літургії має синагогальне походження, вона скомпонована з позахрамових молитовних зібрань євреїв, на яких їм пропонувалося колективне читання Закону й Пророків та відповідні тлумачення прочитаного. Християнська літургійна традиція внесла сюди читання й новозавітних Писань, Апостола та Євангелія, поруч із ветхозавітними. Ветхозавітні читання поступово майже зникли з перебігу Літургії, окрім деяких святкових Літургій, відправа яких пов'язана з вечірнею, що відправляється безпосередньо перед ними. Тільки у несторіян, як уже згадувалось вище, ці читання збереглися більш повно.

Хоча у наш час літургія оглашенних і втратила свій початковий характер та призначення, тому що майже зник сам інститут оглашенних, та все ж вона є значно багатшим від літургії вірних богослужінням саме на дидактичний матеріял. Літургія ж вірних є суто сакраментальним богослужінням. Це її перша відмінна риса. Друга полягає у тому, що літургія оглашенних відрізняється від літургії вірних тим, що має більше змінних частин. Усі змінні частини богослужіння, що залежать від дня пам'яти святого, пори року і т.д., містяться саме у ній, а не в літургії вірних. Самі читання Писання, про які була мова і які залежать від святкування події або часу церковного року, антифони, тропарі, кондаки та інше – все це міститься саме у ній, а не в літургії вірних, яка у межах однієї й тієї ж Літургії (Василя Великого та Івана Золотоустого) залишається завжди незмінною, незважаючи ні на які календарні або інші особливості. Цим значною мірою й відрізняється літургійна практика Сходу від практики Заходу, що допускає змінні частини навіть у самому євхаристійному каноні. Єдиним винятком на Сході може бути визнана тільки оригінальна практика Порфирієвого Євхологія з його змінними заамвонними молитвами. Невідомо, наскільки широко ця практика була розповсюджена на Сході.

Перед початком Літургії священик і диякон, вклонившись тричі перед престолом, моляться про сходження на них благодати Св. Духа для достойної відправи величної служби. Священик, піднявши руки до неба, читає молитву "Царю Небесний" (один раз) – "Слава в вишніх Богу, і на землі мир, між людьми благовоління" (двічі) – "Господи, відкрий мої вуста, і язик мій сповістить хвалу Тобі". Диякон при цьому піднімає орар, як під час ектеній. У Служебнику немає ніяких указівок про підняття рук, але це загальноприйнята практика, як слов'янська, так і східна. Священик цілує Євангеліє, а диякон св. престол. Потім, тримаючи так само орар і, схиливши голову, диякон виголошує: "Час правити Господеві, владико, благослови". Священик благословляє диякона й каже: "Благословен Бог наш завжди, нині, і повсякчас, і на віки вічні". Диякон: "Амінь. Помолися за мене, владико святий". Священик: "Нехай Господь спрямує стопи твої". Диякон: "Пом'яни мене, владико святий". Священик: "Нехай пам'ятає тебе Господь Бог у Царству Своїм завжди, нині, і повсякчас, і на віки вічні". Диякон: "Амінь". Зрозуміло, що коли диякон не служить, то ієрей цих слів не говорить.

Сама Літургія починається після слів диякона: "Благослови, владико" виголосом священика: "Благословенне Царство Отця і Сина і Святого Духа". Це найурочистіший початковий виголос у східній літургійній практиці. Такі служби, як вечірня, повечір'я, часи, ранішня та подібне, починаються звичайно "Благословен Бог наш...". Всенічне бдіння починається виголосом ранішньої: "Слава Святій, Одноістотній...", а Літургія починається найурочистішим виголосом, який указує, що Євхаристія відкриває вхід до Царства Отця, і Сина, і Св. Духа. Деякі таїнства, наприклад, хрещення й вінчання, також починаються виголосом Літургії, що вказує на їхній зв'язок із Літургією у давнині, коли ці таїнства містилися у складі Літургії. На Сході є звичай знімати клобуки й камилавки під час цього виголосу.

Цей початковий виголос священик робить, піднімаючи двома руками св. Євангеліє над престолом й чинячи ним знак хреста над антимінсом. Про цей жест священика нічого не сказано в Служебнику, але є вказівка у Чиновнику архиєрейського служіння і – це загальна практика як у нас, так і на всому Сході.

Літургію оглашенних можна для зручности дослідження поділити на дві частини – до малого входу й після нього. Зрозуміло, таке ділення є суто шкільним, у самому ж чині Літургії щодо цього немає ніяких указівок. У цій першій частині вона складається з трьох почергових ектеній з трьома молитвами й трьох антифонів. Ектенії й молитви завжди й на всіх Літургіях (як св. Василя Великого, так і св. Івана Золотоустого) незмінні, тоді як антифони є змінною частиною служби. Антифони співаються різні в залежності від ступеня святковости того чи іншого дня. Так, для буденних днів встановлено співати звичайні, повсякденні антифони: I. "Благо є сповідатися Господеві..." з приспівами "Молитвами Богородиці, Спасе, спаси нас" (Пс 91; 2, 3, 16). II. "Господь воцарився, у величність зодягнувся..." з приспівами "Молитвами святих Твоїх, Спасе, спаси нас" (Пс. 92; 1, 6), і після Слава і нині: "Єдинородний Сину...". III. "Прийдіть, зрадіємо Господеві..." з приспівами "Спаси нас, Сину Божий, Дивовижний серед святих..."

У дні, починаючи від "шестеричних" святих, і до двунадесятих Богородичних свят включно співаються так звані "зображальні": I. "Благослови, душе моя, Господа. ... Благословенний Ти, Господи" (Пс. 102). ІІ. "Хвали, душе моя, Господа" (Пс. 145) й після Слава і нині "Єдинородний Сину...". III. Блаженства з тропарями канону з Октоїха, Мінеї або Тріоді.

У Господні свята – Різдво Христове, Богоявлення, Преображення, Вхід Господа в Єрусалим, Пасху, Вознесіння, П'ятидесятницю й Воздвиження, а за грецькою практикою і на Стрітення – співаються особливі святкові антифони: I. Вірші відповідних псалмів або пророцтв з приспівами "Молитвами Богородиці...". ІІ. Вірші з приспівами "Спаси нас, Сину Божий, Дівою Народжений... (або: що преобразився... та подібне), співаємо Тобі: алилуя" і після Слава і нині: "Єдинородний Сину...". III. Вірші почергово з тропарем свята. Цей звичай антифонного або простого співу псалмів на початку Літургії притаманний також і літургійній традиції інших віровизнань (конфесій). Його ми зустрічаємо тою чи іншою мірою і у римо- католиків (introltus [вхід]), і у несторіян, і частково у коптів. Що стосується заповідей блаженства, то у нас вони є ще й у службах ранішньої Великого канону, Великої П'ятниці й чину похорону, звідки, за думкою літургістів, вони й увійшли до чину Літургії порівняно недавно. [М. Скабалланович. Толковый Типикон". Вып. III, стр. 19.] У давнину священик починав спів антифонів, а народ продовжував. [Николай Кавасила, М. P. Gr. Т. 150, col. 401 В.] Таким чином, ця перша частина Літургії оглашенних має такий вигляд: "Благословенно Царство...". Велика ектенія: "У спокої Господеві помолімось" і молитва: "Господи Боже наш, Твоя влада несказанна і слава неосяжна, Твоя милість безмірна і любов до людей невимовна. Сам, Владико, як Милосердний зглянься на нас і на святий храм цей, і вчини з нами і з тими, що моляться з нами, відповідно до багатства милости Твоєї і з щедрістю Твоєю" (Пс. 24, 16. Еф. II, 4). Виголос: "Бо Тобі належить уся слава, честь і поклоні- ння, Отцю, і Сину, і Святому Духові, нині, і повсякчас, і на віки вічні" (порівняйте: 1 Тим. I, 17).

Перший антифон

Мала ектенія: "Ще і ще (Пс. 140, 5) в спокої Господеві помолімось" і молитва: "Господи Боже наш, спаси людей Твоїх і поблагослови надбання Твоє (Пс. 27, 9), повноту Церкви Твоєї збережи, освяти тих, що люблять красу дому Твого (Пс. 25, 8): прослав їх Боже- ственною Твоєю силою, і не залишай нас, що надіємось на Тебе" (Пс. 26, 9; 16, 7). Виголос: "Бо Твоя влада, і Твоє Царство, і сила, і слава (Мт. VI, 13), Отця, і Сина, і Святого Духа, нині, і повсякчас, і на віки вічні".

Другий антифон

Мала ектенія і молитва: "Ти дарував нам спільні й одностайні молитви, Ти обіцяв двом або трьом, що в зібралися в ім'я Твоє, дати те, що вони просять (Мт. XVIII, 19-20), Сам і нині прохання рабів Твоїх прийми (Пс. 19, 6)і дай нам у теперішньому віці пізнання Твоєї істини (Євр. X, 26), а у майбутньому даруй життя вічне". Виголос: "Бо Ти Милосердний Бог, що любить людей, і ми Тебе славимо, Отця, і Сина, і Святого Духа, нині, і повсякчас, і на віки вічні".

Третій антифон

Малий вхід, або вхід з Євангелієм

Щодо цього належить зробити деякі зауваження.

1. Диякон виголошує ектенії перед царськими воротами, а під час співу антифонів він відходить і стає лицем до ікони Спасителя.

2. Молитви трьох антифонів – спільні для Літургій свв. Василя й Золотоуста – священик говорить тихо у той час, коли диякон виголошує ектенії. Якщо ж він служить без диякона, то читає їх знову-таки під час ектеній, краще за все після заклику "Пресвяту, Пречисту ...", для чого співцям належить дещо уповільнено співати "Тобі, Господи", а не після виголосу, бо виголос є заключною фразою ектенії. Ці молитви, як і всі літургійні молитви тепер (окрім заамвонної), належать до так званих "тайних" молитов. Тайні, як таїнственні, містичні, сучасна літургійна практика трактує як "секретні", таємні. Необхідно вказати, що у давнину було не так. Думка про те, що євхаристійні та інші молитви є привілеєм самого лише священства, а не всього Божого народу, виникла пізніше. У свідомості перших християн народ був активним учасником у таїнствах як співучасник або навіть як співслужитель, а не як пасивний відвідувач храму, глядач і слухач. Цей давній погляд, звісно, зовсім не применшував необхідности встановленої Богом ієрархії. Можна навіть говорити, звісно, цілком умовно, про загальне священство, не ієрархічне, зрозуміло, а духовне, не боячись зійти до протестантизму або до безпопівства. Соборна природа Церкви не допускає думки про відділення священства від пастви. Виконуючи священні дії, священство молиться разом з усією Церквою в дусі соборної любови. Первісна Церква ясно свідчила про це, хоча б устами св. Климента Римського (1 посл. Коринт. 40-46): "Кожний із нас, браття, у своєму чині нехай дякує Господеві" (тобто нехай бере участь у Божественній Євхаристії). Св. Кипріян Карфагенський підтверджує це, кажучи: "Cum Dei sacerdote celebramus" [ми оспівуємо разом із священиком Божим] ("De oratione", IV. – М. P. L. Т. 4, col. 522). Та й в сучасній Літургії Золотоуста ми читаємо: "Даруй, Боже, і тим, що моляться з нами... що завжди зі страхом і любов'ю служать Тобі...". Ця молитовна співучасть вірних не скасовує нічого у церковній ієрархії цінностей, і мирянам цим не делегуються ніякі сакраментальні повноваження. У своїх творах-бесідах той же Золотоуст навчає нас, що молитва чиниться священиком спільно з народом. Євхаристійні молитви у давній Церкві, втім, як і всі молитви, були молитвами всієї громади до Бога. У сирійській Літургії ап. Якова священик прямо говорить: "Бо народ Твій і надбання Твоє благає Тебе".

Але з часом почалося послаблення церковної свідомости та євхаристійного життя християн. Байдужість народу до церковного життя призвела до запровадження практики читання молитов тайно, але це не лише не зміцнило євхаристійної свідомости, але навіть послабило її і майже зовсім знищило. Початок такої практики дослідник [В. И. Сове. "Евхаристия древней Церкви и современная практика" в: сборн. "Живое Предание". Париж, 1937, стр. 179.] веде з часів імператора Юстиніяна, тобто з VI століття, а з VIII ст. це стало загальною традицією на Сході, незважаючи на неодноразові суперечки та непорозуміння з цього приводу. До того ж часу належить і зародження тайних мес на Заході.

У своїй статті "Про причини й час заміни голосного читання літургійних молитов тайними" проф. А. Голубцов наводить три фактори, що вплинули на це, а саме: а) подовження складу молитов, б) "disciplina arcana" [таємниця вчення], в) припинення загального й частого причастя. Цю зміну він відносить до V ст. Цікава й новела, яку він наводить. Це 137-а новела імператора Юстиніяна, в якій говориться: "Наказуємо, щоб усі єпископи й пресвітери не тайно (non in secreto) чинили божественне приношення і належну при святому хрещенні молитву, але таким голосом, який добре був би чутний вірному народові (sed cum ea voce, quae a fidelissimo populo exaudiatur), щоб душі тих, які чують, приходили через це до стану більшого благоговіння, богохвалення й благословення." ["Богословский вестник", 1905, сентябрь, стр. 68-77.] Тайним читанням молитов Церква: а) позбавляє мирян участи у свідомому євхаристійному житті; б) позбавляє їх впливу повчального змісту літургійних молитов, які, як і весь літургійний матеріял, є живим віровизнанням Церкви, об'явленням народові церковного літургійного богослів'я; в) сприяє не зміцненню, а саме послабленню почуття церковности; і нарешті, г) це є причиною того, що народ, який нічого не розуміє, чуючи лише уривки молитов, тобто виголоси: "Дякуємо Господеві – Пісню перемоги співають, виголошують... – Прийміть, споживайте... – Пийте з неї всі... – Твоє від Твоїх...", починає задовольняти своє релігійне почуття, шукаючи для цього інші приводи. Миряни висловлюють благання про свої потреби не під час принесення євхаристійної Жертви "за всіх і за все", а просять послужити для них молебень або панахиду відразу після Літургії; або ж замінює справжні перлини євхаристійних молитов Церкви на часто дуже сумнівні за своїм змістом та літургійним смаком і стилем акафісти.

Про бажаність відновлення голосного читання євхаристійних молитов говорили не тільки професори-літургісти, так би мовити, теоретично. Об'єктивну практичну користь цього літургійного повернення до давнини визнавали й окремі архипастирі Церкви.

Треба всіляко бажати повернення до давньої практики, тобто до відновлення читання молитов Літургії вголос, але таке повернення у Церкві не може бути самовільним рішенням того чи іншого ієрея, а лише соборною постановою вищої влади. Тому не заслуговують виправдання ті захисники тайних молитов, які хочуть зберегти цей звичай, щоб миряни бува не взнали того, що їм не належить знати, і не придумали б для них неналежного застосування [С. В. Булгаков. "Настольная книга ...". Киев, 1913, стр. 893, прим. 36.] У Церкві не існує секретних обрядів, і дисципліна таємности перших століть відійшла у царину передань. Тайні молитви не секретні, а лише таїнственні.

3. Символічне значення усіх дій та співів цієї першої частини літургії оглашенних таке: вся Літургія є відновленням і згадкою всього відкупительного подвига Христа; окремі частини Літургії символізують окремі моменти або етапи Його перебування на землі. Так, проскомидія означає Його таїнственне народження у Віфлеємських яслах. Перша частина літургії оглашенних – життя Спасителя до виходу на проповідь; до цього часу приурочене співання блаженств під час "зображальних". Читання Євангелія – сама проповідь народові. У цьому символічному позначенні Воплочення, що вже - відбулося, набуває свого сенсу спів гімну "Єдинородний Сину". Він завжди співається у складі другого антифона, які б антифони не були і яке б свято не святкувалося. Це визнання віри у Воплочення Христа, урочисте визнання Церквою Халкидонського догмату. За переданням, цей гімн склав імператор Юстиніян.

МАЛИЙ ВХІД

Після третьої малої ектенії за російською практикою відчиняються царські двері для малого входу або входу з Євангелієм. Якщо Літургія починається вечірнею, то царські ворота у них відчиняються тоді ж, як і на вечірні, тобто на "Слава, і нині". Малий вхід повинен відбутися до закінчення співу третього антифону, тобто з таким розрахунком, щоб з останніми словами співу антифону священик (або диякон) був готовий виголосити слова "Премудрість! Станьмо побожно". Царські двері у росіян залишаться відчиненими до закінчення читання Євангелія; якщо Літургія почалася з вечірні, то після "Світло Тихий" і прокимена вони зачиняються й відчиняються після останньої паремії перед ектенією; і у такому випадку вони знову залишаються відчиненими до кінця євангельського читання. У нашій практиці царські двері відчинені протягом усієї Літургії.

Перед здійсненням церемонії входу священнослужителі тричі вклоняються перед престолом, і священик подає диякону Євангеліє. Ні Служебник, ні Чиновник не вимагають при цьому цілувати Євангеліє й престол, але практика це узаконила [Булгаков. "Наст, кн.", стр. 894, прим. 42]. Священнослужителі обходять св. трапезу з правого боку, переходять через горнє місце, виходять через північні дияконські двері і стають перед царськими воротами. Попереду них іде свіченосець. Диякон несе Євангеліє в обох руках на рівні грудей і лише при словах "Благослови, владико, святий вхід" він кладе Євангеліє на ліве плече, підтримуючи його лівою рукою. Звертаючись до священика, він орарем указує у напрямку царських дверей. Священик, якщо служить без диякона, теж несе Євангеліє "при персах", тобто обома руками, на рівні грудей. "Хрестування", тобто хрестоподібний жест Євангелієм на схід, чиниться і дияконом, і священиком двома руками, причому Євангеліє дещо піднімається для цієї дії, а саме на рівень обличчя.

Диякон, починаючи вхід, тобто іще у вівтарі, каже: "Господеві помолімось" вголос [Там же, стр. 895, прим. 44.]

Священик тихо читає молитву входу: "Владико Господи Боже наш, Та встановив на небесах чини і воїнства ангелів й архангелів, щоб служили Твоїй славі: вчини, щоб із нашим входом відбувся вхід святих ангелів, щоб співслужили з нами і прославляли Твоє милосердя, бо Тобі, Отцю, і Сину, і Святому Духові, належить уся слава, честь і поклоніння нині, і повсякчас, і на віки вічні, амінь".

Зі змісту цієї молитви стає зрозумілим, що із священством співслужать і ангели, тому й "співслужіння це страшне й велике і для самих Небесних Сил".

Отже, диякон, стоячи вже перед царськими воротами, тримаючи Євангеліє і вказуючи орарем у правій руці на схід, звертається до священика: "Благослови, владико, святий вхід".

Священик благословляє вхід словами: "Благословен вхід святих Твоїх завжди: нині, і повсякчас, і на віки вічні". Диякон каже: "Амінь," – і подає Євангеліє священику для цілування. Після закінчення співу останнього тропаря третього антифону він чинить "хрестування", тобто знак хреста Євангелієм у повітрі у напрямку престолу зі словами: "Премудрість! Станьмо побожно." У вівтар диякон заходить першим, а за ним і священик. Диякон кладе Євангеліє на престол. Хор співає "Прийдіть, поклонімось". Цей вірш закінчується словом "алилуя", яке належить, як наказує слов'янський Служебник (грецький цієї примітки не містить), проспівати один раз, а не тричі, тобто воно у цьому випадку стосується винятково Особи Сина Божого, а не всіх Осіб Св. Тройці [С. В. Протопопов. "О художественном элементе в православном церковном пении". СПб, 1905, стр. 71.]

Спільна тепер для обох Візантійських Літургій молитва входу мала в рукописах IX ст. дві редакції: теперішня була надбанням Літургії св. Василя, а для Літургії Золотоуста існувала така: "Добродійнику й Создателю всього творіння, прийми Церкву, що приходить, наповни корисною справою кожного й веди всіх до досконалости, а нас сподоби Царства Твого, благодаттю, щедрістю й любов'ю до людей Єдинородного Сина Твого, з Яким Благословенний Ти..." [Brightman, LEW, p. 312.]

За умов відсутности диякона священик чинить вхід у тому ж порядку; прочитавши тихо молитву входу й ставши перед царськими воротами, він підтримує Євангеліє лівою рукою, притуливши його до лівого плеча, правою благословляє вхід з тими ж словами, звичайно, цілує Євангеліє й після закінчення тропаря каже: "Премудрість! Станьмо побожно", вчинивши "хрестування".

Якщо священик служить із дияконом, то після слів "Премудрість! Станьмо побожно" він, за аналогією з архиєреєм (Чиновник архиєрейського священнослужіння), цілує малі іконки, що висять по боках царських воріт. Спочатку він цілує іконку Спасителя, потім повертається до свіченосця, благословляє його, дозволяючи йому тим самим увійти до вівтаря, й потім таким же чином цілує ікону Божої Матері. Миряни часто вважають, що це благословення стосується їх, і вклоняються священику, що неправильно, бо – це знак свіченосцю, а не побажання миру молільникам.

Малий вхід має свою історію. У теперішній час значення цього літургійного акту майже невідоме й сенс його незрозумілий. У глибоку давнину Євангеліє зберігалося не на престолі, а в одній з пастофорій церкви. Давній храм мав два особливих приміщення, пастофорії (їдальні, зали, великі кімнати для прийняття гостей), з яких одна, протесис, була призначена для прийняття приношень вірних. Наш сучасний жертовник є видозміненим протесисом давніх храмів, тепер уже не окремий від вівтаря. Друга пастофорія, або дияконник, скевофілакія, ризниця, була призначена для зберігання богослужбових книг, одягу, священного посуду і т. д. Коли у давнину наставав у Літургій момент читання апостольських послань та Євангелія, диякони йшли до ризниці, приносили звідти Писання й читали їх, після чого ці книги знову відносились у призначене для їх зберігання місце, у ризницю. Тепер це залишилося тільки історичною згадкою, бо Євангеліє і до входу, й після нього завжди знаходиться на св. престолі.

Значення слів "Премудрість! Станьмо побожно" під час входу пояснюється тим, що на Сході у церквах народові дозволяється на богослужінні сидіти в особливих стасідіях, або "формах". Під час особливо важливих моментів богослужіння сидіння заборонене, і священнослужитель для вказівки таких моментів закликає вірних встати, слов'янською стати "просто", тобто випростатись, а не сидіти. Слово ж "Премудрість", за поясненням Миколи Кавасили, запозичене з Єф. III, 10 "різноманітною Премудрістю Божою"; Літургія являє собою ікономію (домобудівництво) спасіння роду людського, тобто саме цю різноманітну Премудрість. Церква, здійснюючи тайну спасіння, у своїх богослужбових діях із допомогою цього апостольського слова спонукає вірних під час особливо важливих моментів бути уважними.

"Вхідне"

Блаженства або третій антифон закінчуються особливим віршем, "вхідним". У будні дні, коли співаються повсякденні або зображальні антифони, таким вхідним віршем служить "Прийдіть, поклонімось і припадімо до Христа". Цим виголосом, по суті, й починається Літургія, тому на архиєрейському служінні єпископ і починає з цього моменту брати у ній участь. В усі великі Господські свята, протягом усього пасхального тижня й у свято Стрітення співаються особливі вхідні вірші. Тепер вони виголошуються ди- яконом або ієреєм. На Сході вони співаються й тепер.

Тропарі й кондаки

Під час входу хор співає тропарі й кондаки, тоді як священик читає особливу молитву "Трисвятого співу". Скабалланович так пояснює цей момент: "Вважаючи, що під час входу священнослужителів у вівтар відбувається вхід туди й святих, Церква природно у цей момент оспівує святих, присвячуючи їм після входу тропарі й кондаки. На Літургії інколи (у будні) це єдине місце, присвячене пам'яті дня. Тому з пісень дня для цього вибираються найзагальніші, які найкраще висловлюють сутність свята. Таким саме характером відрізняються як тропарі, так і кондаки, що часто доповнюють одні одних за змістом. У цій групі пісень є намагання обійняти всі згадки, пов'язані з днем здійснення Літургії, показуючи, що безкровна Жертва приноситься за всіх і за все; на цій підставі в будні на Літургії співаються тропар і кондак також і дня тижня, які більше ніде не співаються – ні на вечірні, ні на ранішній, ні на часах. Нарешті, тільки тут з усіх добових служб співаються тропар і кондак храму, де тільки й можливе здійснення Літургії [М. Скабалланович. Толковый Типикон". Вып. ІІІ, стр. 19- 20.]

Про порядок співу цих пісень говориться в церковному Уставі (розділ 52), і регламентація їх не входить до нашого завдання. Що стосується історії, то й цей момент перетерпів свої зміни, і не всюди у Православній Церкві існує однин порядок їхнього співу. Так, за Студійським Уставом нічого не відомо про спів тропарів і кондаків на недільній Літургiї. За теперішнім грецьким Уставом: недільний тропар – пам'яти святого – святого храму і кондак. У старооб- рядців співаються тропарі й кондаки також і приділам храму. [Там же, с. 21]

МОЛИТВА СПІВУ ТРИСВЯТОГО

"Боже Святий, що у святих почиваєш, (Іс 57:15), Тебе Трисвятим голосом Серафими оспівують (Іс 6:2), і Херувими славлять (Пс 79:2), і всі Небесні Сили Тобі поклоняються. Ти все привів із небуття до буття (Прем 1:14), створив людину за образом Твоїм та подобою (Бт 1:26) й усіма Твоїми обдаруваннями прикрасив. Ти даєш усім, хто просить, премудрість і розум (2 Пар 1:10), і не зневажаєш тих, які чинять гріх, але встановив покаяння для спасіння. Ти сподобив нас, смиренних і недостойних рабів Твоїх, й у цей час стати перед славою (Юд 24) Святого Твого Жертовника, щоб належне Тобі поклоніння й славослів'я вчинити. Сам, Владико, прийми й від нас, грішних, Трисвяту пісню й милосердно відвідай нас. Вибач нам усі гріхи, вільні й невільні, освяти наші душі й тіла, і дозволь нам преподобно служити Тобі всі дні життя нашого (Лк 1:75) за молитвами Святої Богородиці й усіх святих, що від початку добре Тобі догодили".

Ця молитва закінчується виголосом: "Бо Ти Святий, Боже наш, і ми Тебе славимо, Отця, і Сина, і Святого Духа, нині, і повсякчас, і навіки".

Молитва читається священиком під час співу тропарів вхідного. Вона знаходиться у безпосередньому логічному зв'язку з ідеєю входу й молитвою входу, в якій говориться про співслужіння із священиками і самих Небесних Сил. У Служебнику сказано, щоб диякон під час співу останнього тропаря взяв в ієрея благословення із словами "Благослови, владико, час Трисвятого". Священик дає йому благословення словами виголосу "Бо Ти Святий..." до слів "нині, і повсякчас". Після цього диякон, за вказівкою нашого Служебника, виголошує: "Господи, спаси благочестивих, і почуй нас", повернувшись до народу, а потім "наводить" від ікони Спасителя "ко вне стоящим" із словами "і на віки вічні". Єрусалимський Літургікон перед цією молитвою наказує диякону тихо казати "Господеві помолімось", на що ієрей виголошує так, як і за нашим Служебником, але, закінчуючи молитву, священик іще раз тихо говорить і слова виголосу.

Булгаков наказує ["Настольная книга...", стр. 896, прим. 50.] і священику, який служить без диякона, виголошувати слова "Господи, спаси благочестивих...", посилаючись на те, що, за свідченням А. Н. Муравйова, у Константинополі Патріярх сам виголошує ці слова. Варто зауважити, що цей виголос диякона походить із церемоніалу візантійської царської Служби Божої, коли на ній були присутні, окрім інших, царі, яких і стосувалося це "спаси благочестивих", тобто благочестивих царів. Це перейшло і до наших Служебників. Очевидно, свідчення Муравйова тільки підтверджує давню традицію Візантії, що збереглася як пережиток ще й тепер у патріяршій Службі Божій.

Молитва співу Трисвятого колись мала й окремий варіант для Літургії св. Івана Золотоустого. Теперішня була у тексті лише Літургії св. Василя Великого (за рукописами IX ст.). Ось текст молитви, що зникла, для Літургії св. Івана Золотоустого: "Боже наш, Святе Святих, Єдиний Святий, що у святих почиваєш (Іс 57:15), Святий Ти, бо найвищу славу Собі надбав! Святий Боже, Ти словом усе упорядкував! Святий Боже, Тебе чотири тварини неугавним голосом славлять! Святий Боже, Тобі безліч святих ангелів й архангелів, які від трепету поглянути на Тебе не наважуються, поклоняються і Тебе славословлять! Святий Боже, Ти на багатооких херувимів, голос яких не угаває, неусипним оком споглядаєш і нахиляєш до них вухо Твоє! Святий Боже, Ти на шестикрилих серафимах сидиш і приймаєш таку їхню пісню перемоги із хлопанням крил: "Свят, Свят, Свят Господь Саваоф!" Бо Ти Святий, Боже наш, Тобі начала, влади й господства на небесах поклоняються, і Тебе на землі люди оспівують і шанують. Сам, Людинолюбче, прийми й від нас, грішних, спів Трисвятого, який ми приносимо від себе й від усього народу Твого, й зішли нам багату милість Твою і щедрість Твою за молитвами Святої Богородиці й усіх святих, що від початку добре Тобі догодили".

Ця молитва закінчувалась у той час виголосом "Бо Ти Святий, Боже наш, й у святих почиваєш, і ми Тебе славимо... [Brightman, LEW, рр. 313-314; сf. Кавасила – М. Р. Gr. Т. 150, соl. 413 В.], а тепер слів "й у святих почиваєш" у цьому місці в Літургії немає, а збереглися вони у відповідному виголосі на ранішній перед читанням Євангелія.

У відповідь на цей виголос співці починають спів Трисвятого, тобто "Святий Боже, Святий Кріпкий..." Це співається тричі, потім "Слава і нині – Святий Безсмертний..." і знову повністю "Святий Боже, Святий Кріпкий..." і т. д.

Цей гімн був уведений до чину Літургії досить пізно, мабуть, у часи Патріярха Прокла (434 – 447) та імператора Феодосія II (408 – 450) і його сестри імператриці Пульхерії [Прот. Лаз. Миркович. "Православна Литургика". Први део. Сремски Карловци, 1918, стр. 203]. Але він, одначе, входить до складу не самої лише Візантійської Літургії. У католиків цей гімн співається на Літургії Напередосвячених Дарів, яка, як відомо, відправляється у них один тільки раз на рік, у Велику П'ятницю.

Священнослужителі й самі під час співу Трисвятого виголошують, тричі вклоняючись, "Святий Боже"... У Росії встановився звичай виголошувати цю молитву з піднятими руками. Цей спів, як і все попереднє, становить одне ціле й символізує ангельське служіння. У грецькій практиці здавна встановився вельми оригінальний звичай як певне доповнення до співу цього священного гімну, а саме: перед співом останнього "Святий Боже, Святий Кріпкий, Святий Безсмертний, помилуй нас" диякон із царських дверей, а у деяких місцях псалтирщик, виголошує слово "динаміс" [сила], що повинно означати посилений спів або, як часто говорить богослужбова мова, "найвищим голосом". Мабуть, це було спочатку якоюсь поміткою на полях богослужбових нот або якоїсь іншої богослужбової книги й служило вказівкою для співаків, щоб співали останнє Трисвяте особливо гучно, сильно; а потім це слово з полів книжки перейшло до самого тексту піснеспіву, закріпилося у ньому, а головне, у богослужбовій свідомості співаків, народу й самих священнослужителів і вважається тепер невід'ємною частиною богослужбового тексту.

У деякі дні церковного року спів Трисвятого замінений співом інших піснеспівів, а саме: на свята Хреста, тобто 1-го серпня, 14-го вересня та у Хрестопоклонну неділю, тобто у третю неділю Великого посту, співається й відповідно виголошується у вівтарі священнослужителями "Хресту Твоєму поклоняємось, Владико, і святе Воскресіння Твоє славимо". У день Різдва Христового, Богоявлення, у Лазареву суботу, у Велику Суботу, у всі дні Пасхи й у П'ятидесятницю співається "Усі, що в Христа хрестилися, у Христа зодягнулися, алилуя". Це є історичною згадкою давнього звичаю Церкви призвичаювати хрещення оглашенних саме до цих днів церковного року, а на честь цих новохрещених й співати замість "Святий Боже" наведені слова ап. Павла (Рим 6:3). Таким чином, це є залишком давніх "хрещальних Літургій", про які нам розповідають давні християнські письменники (св. мч. Юстин Філософ та інші). Незалежно від цього, молитва Трисвятого співу залишається завжди тією ж самою.

Сходження на горнє місце

Після закінчення священнослужителями слів Трисвятого або вірша, що його заміняє, диякон звертається до священика словами "звели, владико". Священик, цілуючи престол, а не Євангеліє [Булгаков. "Наст, кн.", стр. 896, прим. 64], іде з правого боку на горнє місце, говорячи слова "Благословен, Хто йде в ім'я Господнє". Диякон теж цілує престол. Словами священика символізується прихід Господа Спасителя, Який іде прийняти Своє Царство й владу [Прот. Л. Миркович. "Православна литургика", ч. II. Сремски Карловци, 1920, стр. 73]. Диякон знову звертається до священика: "Благослови, владико, горній престол". Священик благословляє горнє місце словами: "Благословенний Ти на Престолі слави Царства Твого, що сидиш на херувимах, завжди, нині, і повсякчас, і на віки вічні". Священик не повинен сідати, бо це є перевагою тільки єпископа. На це прямо звертає увагу Служебник, і про це в Росії була прийнята відповідна постанова Великого Московського Собору 1666-1667 рр. Молитва сходження на горній престол колись мала інший текст. В рукописах IX ст. і на Літургії св. Василя, і на Золотоустовій наказувалося молитися так: "Владико Господи Боже сил (Єр 1:6; Пс 83:9), спаси народ Твій (Пс 27: 9) і замири його силою Святого Твого Духу (Рим 15:13) образом Чесного Хреста Єдинородного Твого Сина, з Яким благословенний Ти на віки вічні, амінь" [Brightman, LEW, p. 314].

Наявність у церквах особливого горнього місця, або "горнього престолу", є давнім звичаєм. Євсевій згадує особливе місце для єпископа у церкві (Н. Е. VII, 19). Говориться про особливе місце також і в Апостольських постановах. Практика сходження на горнє місце однакова як у нас, так і на Сході. Тільки Єрусалимський Літургікон наказує йти до св. жертовника.

Читання Священного Писання

Сходження на горнє місце відбувається для слухання Свящ. Писання, тому цей момент і є найважливішим в літургії оглашенних. Перед читанням уривків Свящ. Писання відбувається спів прокименів й алилуаріїв.

Після закінчення співу Трисвятого диякон, "прешед пред свя-тия двери", тобто, за роз'ясненням "Настольной книги" та за аналогією з архиєрейським богослужінням, "посреди дверей, зря к чтецу і держа орарій, і к нему показуяй", виголошує гучно: "Вонмем", тобто "Будьмо уважні".

Ієрей, благословляючи народ з горнього місця: "Мир усім". Читець: "І духові твоєму".

Диякон: "Премудрість".

Читець виголошує відповідний прокимен, і співці згідно приписам церковного Уставу співають прокимен. Прокимен співається два з половиною рази, і навіть якщо є два прокимена, то вони разом не повинні перевищувати це число.

Прокимен – це "попередній", тобто такий, що передує читанню Свящ. Писання вірш псалма звичайно підібраний відповідно до дня тижня або події, яку святкує Церква. У Західній Церкві нашому прокимену є відповідним спів так званого "graduale" [дослівно: "ступеневе"), але воно співається не перед читанням Апостола (еріstola [послання]), а після нього. Ім'я своє воно отримало від того, що співалося з тієї сходинки (ступеня), амвона, з якої читався Апостол. У давнину співався увесь псалом, а потім це було скорочено до розмірів співу двох віршів псалма, причому часто, майже завжди, вірш прокимена і є першим віршем того псалма, з якого був узятий сам прокимен. Ця зміна відбулася, як вважають літургісти, у V-VI стт. за Папи Лева Великого співали іще увесь псалом, а потім, через ускладнення музики, цей спів усього псалма було скорочено [Скабалланович. "Толковый Типикон". Вып. III, стр. 22].

На підтвердження сказаного можна навести такий приклад. Недільний прокимен 3-го голосу "Співайте Богові нашому, співайте, співайте Цареві нашому, співайте", є по суті 7-м віршем 46-го псалма, перший вірш якого "Усі народи, заплещіть в долоні; радісним голосом радійте Господеві!" Цей початковий вірш псалма вибраний віршем прокимена, тобто, насправді, він разом із 7-м віршем залишився в літургійній практиці з усього псалма, який колись співався цілком. Читець виголошує цей прокимен один раз, співці його співають; читець виголошує вірш прокимена (тобто перший вірш псалма), й співці знову співають прокимен; нарешті, читець виголосить першу половину прокимена, тобто "співайте Богові нашому, співайте", на що співці відповідають другою половиною: "Співайте Цареві нашому, співайте".

Або ось інший приклад. Прокимен на службах свв. апостолам (він же й прокимен четверга): "По всій землі залунав голос їх і аж до краю світу – слова їхні" є не що інше, як 5-й вірш 18-го псалма, перший, початковий вірш якого "Небеса оповідають про славу Божу, і діло рук Його проголошує твердь небесна" служить віршем до цього прокимена; обидва вони виголошуються й співаються, як було зазначено, два з половиною рази.

Диякон знову виголошує: "Премудрість".

Читець читає назву відповідного уривка апостольських писань: "Діянь святих апостолів читання" або "Соборного послання апостола Якова читання" або "До Римлян послання св. апостола Павла читання". У сербській практиці звичайно зазначається, перше це чи друге послання, якщо буде читатися зачало з послання до Коринтян, Солунян або до Тимофія. Подібний звичай треба визнати правильним, бо він дає молільникам можливість краще знати Священне Писання й легше знайти цей уривок.

Під час читання Апостола священик сидить, показуючи тим рівночестність свого сану з апостольським. Сидіння мирян у цей час не може бути чимось виправдане.

Під час читання Апостола (за приписом нашого Служебника) або під час співу алилуарія (за грецьким Служебником) диякон кадить, зрозуміло, спочатку отримавши на це благословення. Служебники старих видань трималися грецької практики і наказували кадити під час алилуарія. Зміна відбулася тому, що алилуарій почали співати скорочено, без віршів або швидким темпом, і, таким чином, для кадіння у цей час не залишалося можливости. Майже повсюди кадіння чиниться під час читання Апостола й відбувається так: кадять престол довкола, жертовник, горнє місце, ікони у вівтарі, не забувши при цьому також ікону всередині вівтаря над царськими дверми, як й ікони на розкритих царських дверях, намісні ікони, увесь іконостас, читця, що читає Апостола, клироси, народ і, повернувшись до вівтаря, іще раз св. престол. Якщо кадить диякон, то після цього він кадить і священика [Булгаков. "Наст, кн.", стр. 896]. Служебник приписує кадити тільки "св. трапезу окрест, і алтар весь і священика". Це буквальний переклад з венеціанського грецького видання; єрусалимська ж редакція приписує кадити "св. трапезу довкола, св. жертовник, трон, ікони Владики і народ із святих дверей".

Після закінчення читання Апостола співається алилуарій. Священик, звертаючись до читця, каже: "Мир тобі".
За грецькою практикою: "Мир тобі, що читаєш".
Читець відповідає: "І духові твоєму".
Диякон: "Премудрість".
Читець виголошує: "Алилуя, на голос такий-то".
Співці співають "алилуя", а читець виголошує, згідно вказівки церковного Уставу на той день, відповідні вірші або приспіви, які називаються "алилуаріями".

Цей спів є підготовкою до читання Євангелія, він збільшує урочистість, і не варто було б його виконувати з необережними скороченнями, як це затвердилося на практиці. "Алилуя, – як говорить Скабалланович, – є, за Апокаліпсисом, співом вічности (Апок 19:1, З, 4). Окрім "амінь", це єдиний єврейський вислів, до якого не наважилась торкнутися рука перекладача, залишивши його у тих звуках, в яких він був натхненний Богом; тому від нього віє духом глосолалічної таїнственности [Талковый Типикон". Вып. III, стр. 24.]

Історія алилуарія така. На Заході він був уведений за Папи Дамаса (IV ст.) для співу тільки у пасхальний період; з часу Папи Григорія Великого (VI ст.) його почали співати також в інші дні свят. Тепер алилуарії співаються перед Євангелієм, вони складаються з подвійного алилуя, одного вірша й знову алилуя. Устав Римської Церкви наказує співати його завжди, окрім Великого посту й підготовчих до нього тижнів, в будні адвента і у пости чотирьох часів. У цей час співається у католиків замість алилуарія так званий traktus [довжина, течія], що складається з декількох віршів псалма, іноді навіть й одного псалма цілком. За Мозарабським церковним уставом, алилуя, що називається "lаuda" [хвала], співається після Євангелія і також поперемінно з віршами псалма.

На Сході алилуя перед Євангелієм співається також попере-мінно з віршами псалмів; у абисинців – 9 разів, у несторіан З рази й виголошується дияконом, що читав Апостола, копти перед Євангелієм не співають алилуарій, але читають 50-й псалом. Найдавнішу згадку про алилуарій у православному богослужінні знаходимо в єрусалимському грузинському канонарі VII ст. Нинішні недільні алилуарії утвердились у нашій практиці вже у XII ст. [Там cамо, с. 25-28.]

Під час співу алилуарія священик тихо читає молитву "перед Євангелієм". У цій молитві він просить Бога дати йому і народу розуміння євангельських слів і глибоку повагу (страх) блаженних заповідей, щоб подолати тілесну пожадливість жити одухотвореним життям. Ця молитва читається ще раз священиком на ранішній (на всенічній), під час читання шестипсалмія, як 9-а ранішня молитва. "Засвіти у серцях наших (2 Кор 6:6), Людинолюбче Владико, нетлінне світло Твого розуму, і розкрий очі нашого розуму (Еф. 1:18) для розуміння Твоїх євангельських проповідей: вклади у нас глибоку повагу (страх) до блаженних Твоїх заповідей, щоб подолавши тілесну пожадливість (2 Пет 2:11), ми жили одухотвореним життям, і добре догоджали Тобі щодня мудрими думками і вчинками. Бо Ти – Просвіта душ і тіл наших, Христе Боже, і ми Тебе славимо з Безначальним Твоїм Отцем, і Найсвятішим, і Милосердним, і Животворчим Твоїм Духом, нині, і повсякчас, і навіки. Амінь".

У цей час диякон, закінчивши кадіння, підходить до священика і, "подклонив єму главу свою, держа орар крайними персти і указуя на Євангеліє", говорить: "Благослови, владико, благовістителя святого Апостола і Євангелиста такого-то". Ім'я Євангелиста повинно бути виголошене у родовому відмінку, а не у знахідному [Булгаков. "Наст, кн.", стр. 896, прим. 63]. Євангеліє звичайно читається ієреєм, і тому тут, на Літургії, коли диякон готується до читання його і бере на себе служіння, яке перевищує його сили, він просить у священика благословення бути благовістителем (по-грецькому: євангелистом) такого-то Євангелиста. Якщо служіння особливо урочисте, як на храмове свято або в інший святковий день, то диякон, за аналогією з архиєрейською службою, просить це благословення не тихим голосом і не у вівтарі, а гучно з амвону, поклавши вже Євангеліє на аналой для читання. Священик "знаменує" диякона із словами: "Бог, молитвами святого славного, всехвального Апостола і Євангелиста такого-то, нехай дасть тобі слово, благовістити силою великою (Дії 4:33), на сповнення Євангелія Любимого Сина Свого, Господа нашого Ісуса Христа". Диякон, за нашим Уставом, відповідає: "Амінь". За єрусалимською практикою він говорить: "Амінь, амінь, амінь. За словом твоїм нехай буде мені" (Лк 1:38). Вклонившись св. Євангелію, диякон, попереду якого іде свіченосець, виходить з Євангелієм, що дав йому священик, довкола престолу через північні двері на амвон, де й буде читати Євангеліє. В Росії утвердилась практика читати Євангеліє обличчям на схід; навіть коли священик служить без диякона, він читає його також лицем до св. престолу. У греків, і взагалі на Сході, Євангеліє читається лицем до народу. У деяких областях Греції навіть читання Апостола відбувається з нижньої сходинки архиєрейського трону і теж лицем до народу. Тоді звертання "Браття", сказане до народу, набуває сенсу й значення.

Перед читанням Євангелія передбачені особливі урочисті виголоси священнослужителів. Священик, стоячи перед св. трапезою і дивлячись на захід, виголошує:
"Премудрість! Станьмо побожно, вислухаймо Святе Євангеліє. Мир усім".
Хор: "І духові твоєму".
Диякон: Від... Святого Євангелія читання".
Хор: "Слава Тобі, Господи, слава Тобі".
Священик: "Будьмо уважні".

Диякон читає відповідне зачало або, якщо належить за Уставом, то і два зачала Євангелія. Після цього священик, благословляючи диякона словами "мир тобі, що благовістуєш", при співі співцями "Слава Тобі, Господи, слава Тобі" бере у диякона Євангеліє, цілує його й ставить стоячи між дарохранительницею (ковчегом) й антимінсом. Це робиться для того, щоб розгорнути антимінс, на якому буде відправлятися саме Таїнство Євхаристії. У давнину Євангеліє відносили після прочитання до ризниці. Під час читання Євангелія священик повинен стояти за престолом, біля південного кута. Після закінчення читання, за російською традицією, зачиняються царські ворота [Булгаков. "Наст, кн.", с. 900. прим. 70.] В сучасній літургійній практиці, як згадувалось, читається тепер тільки Слово Боже Нового Завіту; вітхозавітні читання бувають на богослужіннях вечірні й відповідно тих Літургій, які пов'язані з ве- чірнями, тобто, не кажучи вже про Літургії Напередосвячених Дарів, Літургії навечірь Різдва, Богоявлення й по-дібних до них. У давнину, одначе, було не так. Вітхозавітне читання було обов'язковим на Літургії, про що свідчать пам'ятки давнини, наприклад, Апостольські постанови. Тепер із східних Літургій Несторіянська зберегла вітхозавітні читання по святах; Мозарабська має це в усі дні. Римська Меса заміняє інколи апостольське читання вітхозавітним уривком. Коптська й Абисинська Літургії містять по три апостольських читання: одне ап. Павла, одне з Діянь й одне з соборних послань [Скабалланович. "Толковый Типикон". Вып. III, стр. ЗО]. Наші виголоси, що передують читанню Євангелія, набагато об'ємніші й розвинутіші у інших східних християн. Як приклад згадаємо Несторіянську Літургію. Там перед вітхозавітним читанням диякон виголошує: "Сидіть у мовчанні. Пророцтво пророка (такого- то), владико, благослови". Перед Апостолом: "Послання ап. Павла до Римлян (або Ефесян і т. д.), владико, благослови". Священик відповідає: "Христос нехай благословить тебе у Його святому вченні, щоб ти був ясним дзеркалом для тих, що слухають тебе". Абисинці перед Апостолом установили виголос диякона: "До Римлян послання Павла, раба й апостола Спасителя нашого Ісуса Христа, званого, вибраного серед інших для проповіді святого Євангелія, читання; його ж молитва і благословення нехай буде з нами. Амінь".

Апостольські та євангельські читання встановлені давно й мають свою довгу історію. Вони розподілені послідовно за Євангелистами й починаються від Літургії першого дня Пасхи. А оскільки церковний рік починається з 1-го вересня, а почерговість церковних голосів починається від П'ятидесятниці, точніше, від Неділі Всіх Святих, то узгодження євангельських читань для недільних (воскресних) днів із колом голосів і календарем часто пов'язуються відомими уставними подробицями й вимогами (так звана "відступка"). Ці уставні тонкощі не мають прямого зв'язку з історією Літургії, тому ми не будемо їх згадувати. Звернімося до самої історії і порівняймо наше коло читань з колами інших віровизнань.

Православна Церква взяла за принцип розподілення апостольських та євангельських читань – читання безперервне, тобто за авторами послань і за Євангелистами. Певним періодам церковного року призначені певні книги. Цей принцип порушується лише у тому випадку, коли на той чи інший період випадає день якогось свята або пам'ять святого з визначеним для цього євангельським і апостольським читанням. У протилежність до цього принципу безперервного читання (lесtіо соntіnuа), який ми прийняли і який найповніше витриманий іще у армяно-григоріян, західні християни дотримуються системи читання з перервами, поступаючись принципу безперервних читань, відповідно до святкування пам'яти святих протягом церковного року (lесtіо соngruа, sive рrорrіа [відповідне або слушне читання]). Відповідно до нашого принципу, новозавітні читання розподіляються таким чином для недільних (воскресних) днів:
Період П'ятидесятниці
З І Неділі після П'ятидесятниці до Неділі Ваїй (Вербної)
Апостол
Дії Апостольські
до Римлян
1 до Коринтян
2 до Коринтян
до Галатів
до Ефесян
до Колосян
до Тимофія
до Євреїв
Євангеліє
від Івана
від Матвія
від Луки
від Марка

Повторюємо, що принцип не проведений нами до кінця, як це є у вірменському богослужінні. Так, у період П'ятидесятниці у Неділю жінок мироносиць входить відповідне читання (Мк 15:4 – 16: 8); потім і в Неділю Ваїй узято відповідне Євангеліє від Івана. Також і стосовно апостольських читань: у першу Неділю після П'ятидесятниці читається Апостол до Євреїв (11:33 – 12:2); у Не- ділю про блудного сина й м'ясопусну встановлені читання з 1 послання до Коринтян, у сиропусну – до Римлян, а у Неділю Ваїй – до Филип'ян. Але загалом літургійна практика прагнула зберегти послідовність і безперервність цих читань. Сказане стосується тіль- ки недільних читань; втім, і читання у буденні дні має цю ж мету. Цікаво, що Апокаліпсис у нас ніколи не читається, тоді як на Заході його читання було навіть санкціоноване соборною постановою. То- ледський Собор 633 року вимагає читати Одкровення у період П'ятидесятниці.

Історія встановлення новозавітних читань на Літургії така. Спочатку, зрозуміло, не було ніякої регламентації. Церква, що жила харизматично й зростала пророцьким пориванням, надавала право вибору читань предстоятелю. Приблизно до V ст. ця традиція свободи вибору читань іще трималася. Передання приписує розподілення читань Патріярхові Єрусалимському, св. Софронію. У "лекціонаріях" VII ст. (вірменський манускрипт Паризької Національної Бібліотеки VIII ст.) вже встановлюється певний порядок для читань у межах єрусалимської области. Цей порядок переважно не співпадає з нашим теперішнім. І традиція IX ст. (Синайський Євангелістарій) не співпадає з нашою, але вважається єрусалимською практикою. Взагалі треба сказати, що як і у змаганні двох Типіконів, так й у розподіленні читань Нового Завіту намітились дві практики: єрусалимська й константинопольська. Не маючи можливости зробити у цьому випадку повне порівняння обох кіл читання, вкажемо лише, що у перший день Пасхи за єрусалимським чином читався не початок Євангелія від Івана, а теперішнє Євангеліє Великої Суботи (Мт 28). До речі, римо- католики читають Мк 16:1-8. Поступово єрусалимська традиція була витіснена царгородською. У Константинополі вона встановилась, здається, вже до X ст. Таким чином, тут ми маємо зворотню картину стосовно Типікону. Студійський Устав поступився місцем майже повсюди на Сході Типікові св. Сави Освященного (єрусалимському); а єрусалимський порядок читання Євангелія й Апостола був витіснений константинопольським.

Західна система читань, за переданням, приписується блаженному Єронімові й Папі Дамасу, але, хоча Григорій Турський (VI ст.) і вважає давньою цю практику читань, вона тим не менше іще мінялася різними соборними постановами досить довго. Можливо, до IX ст. вона встановилася досить міцно. Цю ж систему прийняли і її дотримуються протестанти й лютерани, незважаючи на все їхнє відштовхування й неприйняття всього римського. Англікани у головному дотримуються того ж римського канону читань, хоча подекуди зберегли галіканський обряд. Відрізнявся від римського медіоланський та мозарабський принцип читання. Він, наприклад, призначив для періоду П'ятидесятниці читання Апокаліпсису [Скабалланович. "Толковый Типикон". Вып. III. стр. 32-46]. Таким чином, при розділенні християнських віровизнань і саме слово Божественного Вчителя християни не слухають одночасно та в однаковій послідовності.

переклав та підготував священик Ігор Литвин

ЄВХАРИСТІЯ, MS WORD – ZIP архів, 314 Kb

вгору
На початок
сторінки
До циклу лекцій
недільної школи

Контактуйте з авторами Веб – сайту:

Настоятель Свято-Юріївської парафії м. Полтава

ієрей Ігор (Литвин)     тел. 00380 (532) 586025,

Веб-майстер, співавтор цього сайту, перекладач

брат Володимир    тел 00380 (532) 586777

Кількість візитів до сторінок цього сайту з 10 вересня 2001 року –