Мапа сайту Української Автокефальної Православної Церкви в м. Полтава
Українська Автокефальна Православне Церква в Полтаві запрошує до себе і до своєї електронної версії в Інтернеті  
МАПА САЙТУ   ХТО МИ?   ДЕ МИ?   НОВАЧКИ   ПРАВОСЛАВНІ   "КАНОНІЧНІ"   ІСТОРІЯ   АДРЕСАР   НОВИНИ
Назад до головной сторінки сайту Св-Юріївської парафії УАПЦ в Полтаві До циклу проповідей

ЄВХАРИСТІЯ

До циклу лекцій
недільної школи

ЄВХАРИСТІЯ, MS WORD – ZIP архів, 314 Kb

Професор Архимандрит Кипріян (Керн)

із читань у Православному Богословському Інституті у Парижі

1. ЄВХАРИСТІЯ – ПОХОДЖЕННЯ ТА ІСТОРІЯ

2. ЄВХАРИСТІЯ – ТИПИ ЛІТУРГІЇ

3. ЄВХАРИСТІЯ – СКЛАДОВІ ЧАСТИНИ ЛІТУРГІЇ

   4. ЄВХАРИСТІЯ – Ектенії після Євангелія

   5. ЄВХАРИСТІЯ – Епіклезис (молитва закликання Св. Духа)

ТИПИ ЛІТУРГІЇ

(СИСТЕМАТИЗАЦІЯ ЄВХАРИСТІЙНИХ МОЛИТОВ ЗА ЇХНІМИ ОСОБЛИВОСТЯМИ)

Протягом історичного процесу з євхаристійною молитвою відбулося, як ми бачили, немало змін. Єдина за суттю й задумом, похідна від Єдиного Засновника, Вічного Архиєрея Христа, та із тієї ж "cвітлиці святого й славного Сіону", анафора зазнала у своєму минулому чимало доповнень та скорочень; вона піддавалася всіляким впливам та змінам і настільки змінила свій зовнішній вигляд, що нелегко порівнювати сучасну Православну або Коптську Літургію, не кажучи вже про Римську месу, з тією "Вечерею Господньою", яку знали й відправляли апостоли, невідомий автор "Дідахе" або св. Юстин Філософ. Причин цьому чимало.

Насамперед, розповсюдження християнства по всьому всесвіту й віддалення від єдиного центра "Сіона, Матері Церков, Божого житла". Також вплив помісних звичаїв та звичок, які швидко перетворилися на традиційні канонізовані норми, наклав свій відбиток на відправу євхаристійного богослужіння. Окрім того, якщо на початках християнства харизматичний пафос та екстаз за кожним разом надавали літургу сили для створення нових молитов, то з плином часу та з відмовою від харизматичного духовного життя раз прочитана молитва або відправлений чин швидко ставали правилом церковного вжитку. Вони закостеніли й вимагали свого визнання народом вірних. Вступили у свої права консерватизм та традиційність. Чарівність давнього, ветхого завжди схильна затінювати в духовному житті вічне, справді духовне. Разом з цим з'являлись видатні авторитети, вчителі й будівничі Церкви, і вони своєю працею в галузі упорядкування богослужбового чину встановлювали нові форми, які швидко набували статус законних й отримували загальне визнання як найкращі у тій чи іншій церковній галузі або громаді. Усе це призвело до надзвичайної диференціації євхаристійних молитов. Число окремих анафор у Помісних Церквах так розрослося, що з часом потрібні були значні зусилля Церкви для упорядкування й уніфікації у цій галузі релігійного життя.

На Заході ця робота Церкви зводилася до поступового обмеження помісних особливостей, а потім і до їх повної ліквідації. І оскільки там диференціація ніколи не досягала такої міри, як на Сході, то й робота по об'єднанню й спрощенню євхаристійного богослужіння виявилась легшою. Після Тридентського собору Захід офіційно визнає лише одну "Missam Romanam" [Римську Месу], терплячи поруч з нею як виняток та особливий привілей для деяких днів у році відправу Амвросієвої Літургії в Мілані й Мозарабської в Іспа- нії. Не варто, звісно, говорити про сучасну тенденцію Рима запроваджувати подекуди з метою пропаганди так званий "cхідний обряд", тобто переінакшений на римський зразок чин Візантійської, Коптської або Несторіянської Літургії.

На Сході процес диференціації пройшов відчутніше. Деякі християнські громади, що відділилися від Церкви, зберегли свої Лі- тургії й навіть створили нові, підписавши їх для більшої автори- тетности іменами різних апостолів або свв. отців Церкви. Абисинці знають навіть "Літургію Божої Матері". У зв'язку з цим і процес уніфікації не пішов рішуче й беззаперечно до кінця. Взагалі Схід терпиміше від Заходу ставиться до національних рис, мови, звичаїв і т. ін. Тому в межах окремих конфесій Схід зберіг більшу різноманітність літургійних типів. Декілька різних євхаристійних молитов існують поруч одна з одною, і їхнє місце в церковному році урегульоване богослужбовим Уставом. Так, у Православній Церкві увійшло у звичай відправляти дві Літургії (Золотовуста і Василя Великого). Окрім того, відправляється, хоча й не всюди, Літургія ап. Якова. Коптська Церква знає декілька Літургій; Ефіопська нараховує їх до 16 і т. д.

Усе це спонукає літургіста-дослідника спробувати систематизувати цю безліч євхаристійних типів, які утворились в процесі історії та які відправлялись й відправляються й досі. Спроби класифікації Літургій за їхніми характерними особливостями здійснювались не раз. Існує декілька схем, з яких найважливіші такі.

1) Схема протоієрея Мальцева. [A. Maltzeff. "Die Liturgien der orthodox-katolischen Kirche". Berlin, 1894, SK 234-235. ]

А. Східні Літургії
1. Олександрійські.
2. Месопотамські.
3. Єрусалимсько-антіохійські.

Б. Західні Літургії
1. Галікансько-мозарабські.
2. Міланська.
3. Римська.
4. Карфагенська.

2) Схема проф. А. Катанського ["Собрание древних литургий", СПб, 1874, стр. 26-28. ]

А. Східні Літургії
1. Єрусалимсько-антіохійські.
2. Олександрійські.
3. Месопотамські.

Б. Західні Літургії

а) грецького типу:
1. Галльська.
2. Іспано-готська.
3. Галіканська.
4. Мозарабська.
5. Міланська.

б) західного типу, або mіssa romana.

3) Схема Л. Дюшена ["Origines du culte chretien". Paris, 1899, p. 54.]
1. Літургії Сирійські.
2. Літургії Олександрійські.
3. Літургія Римська.
4. Літургія Галіканська.

До того ж Дюшен пропонує й таке спрощення: 1. Західні, включно з Олександрійською як близькою до Римської, і 2. Східні, тобто Сирійська, Вірменська й Кесарійсько-Константинопольська.

4) Схема Каброля [Dom Fernand Cabrol. "Les orlgines liturgiques". P., 1906, pp. 108-124.]
1. Літургія Римська.
2. " " Міланська.
3. " " Галіканська.
4. " " Мозарабська.
5. " " Кельтська.

Це поділ тільки західних Літургій, та й то, як визнає й сам вчений бенедиктинець-літургіст, скоріше за філологічними ознаками, ніж за обрядовими. Що ж стосується східних типів, то він вважає, що все можна звести до двох груп:
1. Сирійська, до якої належать і Єрусалимська, і Антіохійська Літургії.
2. Єгипетська або Олександрійська. [Dom F. Cabrol. "Anaphore" In: DACL. Т. I, col. 1899.]

5) Схема Баумштарка [Dr. Baumstark. "Liturgla romana e llturgla deU'Esarcato". ], що ділить усі відомі євхаристійні молитви на дві групи, як він висловлюється: postpositiv [постпозитивна (нім. від лат.), тобто така, що ставить щось у кінець] & prepositiv [передпозитивна (нім. від лат.), тобто така, що ставить щось на початок]. До першої входять: Галіканська й східні, окрім Олександрійської, Несторіянської та давньо-Маронитської; порядок молитов у каноні такий: praefatio [вступ], institutio [установлення], anamnesis [поминання (лат. від грецьк.)], epiclesis [закликання (лат. від грецьк.)], intercessio [прохання (лат. від грецьк.)]. До групи prepositiv входять: Олександрійська, Коптська св. Кирила, Абиссинська, Несторіянська й давньо-Маронитська. У цьому типі intercessio (прохальна молитва) іде безпосередньо за praefatio.

6) Схема Рахмані [Rahmanl. "Ifestam. Dom. nostri J. Chr.". Moguntlae, 1899, pp. 190-191. ], уніятського сирійського патріярха, який відкрив та вперше видав так званий "Testamen-tum Domini nostri Jesu Christ!" (1899).
1. Літургії Візантійсько-вірменські.
2. " " Халдео-месопотамські.
3. " " Олександрійсько-ефіопські, до яких він зараховує і Римську месу як таку, що належить до Олександрійської.

Нарешті:

7) Схема Брайтмана, [Brightman, op. cit, p. XVI sqq.], яку доповнює Карабінов [Карабинов, op. cit., 30-31. С некоторыми изменениями придерживается ее и Salaville. "An Introduction In the Study of Eastern Liturgies". London, 1938, p. 10.]

А. Літургія Сирійська, а саме:
1. Літургія СА VIII.
2. Літургія апостола Якова, за грецькою та сирійською ре- дакцією, до якої близька й Літургія, описана св. Кирилом Єрусалимським і яку ми вище розібрали.

Б. Літургії Єгипетські, а саме:
1. Літургія ап. Марка.
2. Літургія св. Кирила Олександрійського.
3. Літургія Ефіопська свв. апостолів.
4. Літургія iз Євхологіона Серапіона Тмуїтського.
5. Анафора св. Григорія Богослова.

В. Літургії Персидські, а саме:
1. Несторіянська Літургія апостолів Фадея й Марія.
2. Літургія Федора Мопсуестійського.
3. Літургія анонімна, так званий "Бiкелеїв палімпсест".
4. Літургія Несторія.

Г. Літургії Візантійські, а саме:
1. Літургія св. Василя Великого.
2. Літургія св. Івана Золотовуста.

Західні Літургії Карабінов ділить на три:
1. Римська, 2. Галіканська й 3. Мозарабська.

З деякими виправленнями й ми будемо триматися цієї схеми, зауважуючи при цьому, що ніколи ні одна схема й класифікація не можуть бути досконалими і не охоплюють усіх можливих деталей та особливостей матеріяла, що досліджується.

Розглядаючи запропоновані класифікації, ми бачимо, що, не дивлячись на уявну з першого погляду строкатість, в усіх цих схемах є багато спільного; так, наприклад, існує принципове ділення на Західні й Східні Літургії; потім, більш або менш стале місце в усіх системах займає Літургія Олександрійського типу як винятково самостійна; також і своєрідність Римської меси не дозволяє не виділити її в особливу групу, хоча останнім часом усе частіше й звучать голоси, які говорять про спорідненість Римського й Олександрійського типів; нарешті, й Антіохійсько-Візантійська фамілія майже усіма дослідниками відокремлюється у своє спеціяльне положення. Тепер належить розібратися в усіх цих тонкощах й дослідити характерні риси кожної літургійної групи.

Найперше, найзагальніший поділ, на західні й східні. На перший погляд, воно незаперечне й прийняте всіма літургістами. Але самі вчені визнають, що різниця між цими двома групами скоріше уявна, ніж реальна [Dom. F. Cabrol. "Anaphore" in: DACL. Т. I. col. 1908 sqq.; Frere, op. clt., p. 64.] . Що ж, одначе, розрізняє ці дві головні групи? О. Каброль насамперед відзначає особливу чисельність східних анафор у порівнянні з одноманітністю західних канонів меси. "Окрім римського канону, – каже він, – можна нарахувати хіба що тільки галіканський, мозарабський, можливо, амвросіїв (міланський) та, якщо завгодно, равенський, тоді як на Сході в одних яковитів і маронитів до 65 анафор, у ефіопів – 15 і т. д.". Причина цього явища на Сході була вказана дещо вище. "Але, – як указує о. Каброль, – ця єдність анафор на Заході скоріш уявна. Західний канон сам по собі допускає більшу кількість варіянтів у своїх, здавалось би, нерухомих рамках". Це можна пояснити так. У Православній Церкві, наприклад, належить служити завжди Літургію св. Івана Золотовуста й лише 10 разів на рік Літургію св. Василя Великого. У ті дні, коли служиться та чи інша Літургія, вона майже ні в чому не змінюється, окрім читання Апостола й Євангелія та співання деяких піснеспівів (антифонів, тропарів й кондаків). Різні заамвонні молитви у Порфирієвому Євхології є, мабуть, єдиним винятком. Так само й в Олександрійському типі Літургій, наприклад, в Коптській Церкві, коли відправляється Літургія ап. Марка або св. Кирила Олександрійського, то дотримуються того ж обов'язкового складу молитов. Варіянтів у складі євхаристійного канону немає. І це є спільним правилом на Сході.

Зовсім по-іншому на Заході. Там, за умов уявної одноманітности літургійного типу (наприклад, Римський канон Меси), допускаються дуже часто протягом року, в залежності від свята або періоду церковного календаря, зміни то тієї, то іншої молитви єв- харистійного канону, наприклад, "praefatio" або іншої. Інакше кажучи, якщо взяти до уваги, що під час відправлення Літургії активну участь беруть три особи: 1. ієрей, який служить Літургію й читає молитви, 2. диякон, який читає Св. Писання й виголошує ектенії, і 3. хор або співак, який виконує належні піснеспіви, – то у східних типах євхаристійних молитов усе, що належить читати священику, не змінюється у межах тієї ж самої Літургії, чи то Золотовуста, ап. Марка, ап. Якова або СА VIII. Що ж стосується дияконської або півчої партії, то вона варіює набагато більше у залежності від свята або пори року, тобто читається завжди різне зачало Апостола та Євангелія й співається то одним, то другий тропар або антифон. На Заході як раз навпаки, тобто у тій самій Месі – Римській, Мозарабській або Міланській – самі молитви євхаристійного канону міняються.

Ось головна відмінна риса східних Літургій від західних. Така можливість варіянтів молитов може призвести до того, що головні, істотні риси євхаристійного канону будуть піддані важливим змінам і не збережеться у достатній мірі його головна думка. Це й призвело, за поясненням єпископа Фрира [Op. cit.p. 66.], до двох цілковито протилежних наслідків, а саме: до обмеження цих можливих варіян- тів у Римському каноні й до надмірної свободи літургійної творчости у Галіканській та Мозарабській Месах.

Друга головна відмінність східних Літургій від західних полягає, за думкою о. Каброля, у тому, що в усіх східних анафорах від молитви Vere sanctus [Воістину свят] (за західною термінологією), або Αγιος ει [Свят єси] (Літургія ап. Якова), або Мετα τουτων των μακαριων δυναμεων [З цими блаженними Силами] (Літургія Василя Великого), або Πλερπες γαρ εστιν ως αλεθως [Повний воістину] (Літургія ап. Марка) й подібне, тобто від молитви ангельського славослів'я до опису Тайної Вечері й установчих слів звичайним пе- реходом служить вислів: τη νυκτι η παρεδιδοτο, тобто "в ту ніч, в яку Він був зраджений" (або незначні варіянти), тоді як західні канони замість вислову "у ніч" – τη νυκτι... містять: "Qui prldie.." [Напередодні] й замість η παρεδιδοτο [в яку зраджено] – "quam pateretur..." [в яку постраждав], тобто "у день, в який Він постраждав". Втім, є й єдиний виняток, а саме, Мозарабська Літургія має як раз: "in qua nocte tradebatur..." [у ніч, в яку зраджено]. Можна було б зауважити, що на Сході участь диякона в Літургії більш значна, ніж на Заході, але це неістотна відмінність для самого Таїнства.

Окрім того, з часом у західних канонах помічається рішуче спрощення, тоді як на Сході спостерігається очевидне ускладнення багатьох деталей, зокрема, наприклад, проскомидії у Візантійських Літургіях.

Молитва епіклези не може вважатися певною ознакою самих лише східних анафор. Наявність цієї молитви на Заході як у давні часи, так і тепер не підлягає сумніву і визнана майже усіма західними вченими.

Залишаючи поки що поза увагою більш тонкі розходження між окремими євхаристійними молитвами Заходу, звернемось до східної групи Літургій. Прямуючи за схемою Брайтмана, нам належить розрізняти такі фамілії євхаристійних молитов: сирійську, єгипетську (олександрійську), персидську й візантійську (включно з Вірменською Літургією). У чому різниця між ними? За якими видовими ознаками можна судити про приналежність якоїсь євхаристійної молитви до тієї чи іншої групи?

Насамперед треба зауважити, що як із розглянутих нами свідчень церковних письменників, так й зі звичного для нашого церковного спостереження й найбільше тому нам близького типу Візантійських, або православних Літургій схема євхаристійної молитви бачиться нам у такому вигляді. Нагадуємо, що мова може йти тільки про саму анафору, зовсім незалежно від різних відхилень, додатків та деталей у переданафорній частині, чи то підготування євхаристійних елементів (проскомидія) або ті чи інші подробиці в літургії оглашенних, так би мовити, залишки давньо-синагогальної традиції. Вони не мають відношення до істотно важливої частини, до самої Євхаристії.

Якщо триматися західної наукової термінології, то структура євхаристійного канону, відомого нам за розглянутими писаннями й найбільш звичного для обивательського слуху й зору, така: Після вступних виголосів, тобто цитати 2 Кор. XIII, 13 ("Благодать Господа нашого Ісуса Христа, любов Бога й Отця") – ("До неба піднесімо серця (й розум)" – "Принесімо подяку Господеві", починається сам канон, чи анафора ("святе піднесення"). Він складається з молитов:

1. Praefatio – (подяка за створення всесвiту й Божі добродійства для нас), яка закінчується ангельським славослів'ям "Свят, Свят, Свят Господь Бог Саваоф...".

2. Sanctus – що переходить до подвигів відкуплення Господа нашого Ісуса Христа, опису Тайної Вечері з установчими словами як згадці про заповідь Господа.

3. Anamnesis – в якому згадуються Розп'яття на Хресті й поховання, що перетерпів Спаситель, Воскресіння, Вознесіння, сидіння праворуч Отця.

4. Epiclesis – закликання Св. Духа заради освячення Дарів, їх покладення перед громадою й заради освячення вірних, які причащаються цими Дарами.

5. Intercessio – прохальні молитви про небесну й земну Церкву, про єпископат, клир, світську владу, про живих і мертвих. У глибоку давнину відбувалося читання диптихів, тобто пом'янників живих і мертвих.

6. Oratio Domini – "Отче наш...".

Якщо погодитись з такою побудовою євхаристійного канону, так би мовити, як з нормою та вихідною точкою у наших порівняннях, то по відношенню до нього євхаристійні молитви інших канонів відрізнятимуться головним чином за положенням, яке в них займає так зване intercessio, тобто благальна молитва за Церкву, всесвіт, владу, живих і мертвих. Дійсно, в олександрійському типі благальна молитва стоїть безпосередньо після подяки за створення всесвіту (praefatio) й перед молитвою sanctus'a. Це можна перевірити за Літургіями ап. Марка [Brightman. "Liturgies Eastern and Western", pp. 126 sqq.], св. Кирила Олександрійського [Ibid., pp. 165 sqq.] та абисинських яковитів [Ibid., pp. 288. Першим, хто звернув увагу на цю особливість Олександрійських Літургій, був Яків, єпископ Едеський, у своєму листі про давню Сирійську Літургію, посланому пресвітерові Фомі. Див. "Собрание древних литургий". Вып. III, стр. 114-115; Brightman, op. cit., pp. 493 sqq.] У персидському або месопотамському, тобто несторіянському типі intercessio вставлена між розповіддю про Тайну Вечерю й закликанням Святого Духа [Brightman, op. cit., pp. 285 sqq.]. Можна згадати, мабуть, іще й те, що самі установчі слова не містяться ні в Літургії апостолів Фадея й Марія, ні в анафорі Федора Мопсуестійського. Вони не були записані у чині Літургії, а передавались і завчались тайним переданням, можливо, як пережиток давнього порядку "disciplinae arcanae" [тайного вчення].

Такими є відмітні особливості цих двох типів Літургій, олександрійських (православних та яковитських) і месопотамських. Вони за самою структурою анафори виділяються порівняно з низкою інших. Положення благальної молитви визначає в них усе. Стовно ж відмінности візантійської групи (православних та Вірменської Літургій) від єрусалимської групи (СА VIII, ап. Якова у грецькому й сирійському ізводах), то тут такої різкої межі в структурі канону немає. Це не означає, що сучасну Літургію св. Івана Золотовуста або Вірменську не можна відрізнити від Літургії СА VIII або ап. Якова. Відмінностей багато, але вони не в структурі канону, а швидше у тривалості окремих молитов, що входять у склад анафори, у висловах і діях, або іще більше у переданафорній частині. Тому, загалом притримуючись наведеної схеми Брайтмана й беручи до уваги всі висновки його науково-критичної роботи, ми тим не менше схильні скоріше, що уникнути зайвого подрібнення, а тому й плутанини, вважати однією літургійною родиною візантійські та єрусалимські анафори. У цьому відношенні ми повертаємось до вихідної точки прот. А. Мальцева, професора Катанського й, почасти, Дюшена.

Тепер, перш ніж перейти до вивчення найбільш для нас близької та найбільш нам цікавої Літургії – Візантійської, – ми вважаємо за потрібне хоча б трохи зупинитися на Олександрійських і Месопотамських. Олександрійські особливо привертають нашу увагу як своєю оригінальністю, через деякі свої цікаві давні зразки (Серапіонову Літургію, Літургію на Оксфордському папірусі та інше), так і тому, що Олександрійські Літургії мали, безсумнівно, більший вплив на долю західної євхаристійної молитви. Роботи Дюшена, Баумштарка, Рахмані й Пауля Древса відкрили багато цікавого у цій галузі.

ЛІТУРГІЇ ОЛЕКСАНДРІЙСЬКОГО ТИПУ

В сучасних Літургіях олександрійського типу належить розрізняти три різновиди, відповідно до трьох етнічних груп та трьох культурних впливів, які діяли в областях Олександрійського Патріярхату. Християнська культура була запроваджена до Єгипету візантійською силою та несла з собою грецький вплив, який знаходив для себе співзвучну й прихильну місцеву елліністичну традицію. Після монофізитського руху й Халкидона починає розвиватися, а потім і переважати тубільна культура – коптська й ефіопська. Але й грецький вплив не міг відразу зникнути; він настільки сильно й глибоко увійшов до місцевого життя, що й залишився назавжди, наприклад, у мові. Коптська мова, особливо богословсько-літургійна, містить багато грецьких слів, та й сама коптська абетка є ні чим іншим, як грецькою, що доповнена декількома знаками для виголошення звуків, яких не існує у грецькій мові. В Абисинії грецький вплив був зовсім витіснений ефіопським. Саме тому тепер ми й маємо три різновиди Олександрійських Літургій, оскільки мова, йде про філологічно- культурний бік справи, а саме: грецьку, коптську (бохаричну, як діалект Нижнього Єгипту) та абисинську. Але цікаво озирнутися на минуле Олександрійських Літургій.

Насамперед нашу увагу привертає дуже цікава анафора IV століття у так званому "Євхології Серапіона, єпископа Тмуїтського". Корисно нагадати історію цієї пам'ятки. Євхологій знаходиться в рукописі X ст., що зберігався у бібліотеці Великої Лаври на Афоні. Рукопис був знайдений у 1894 році проф. А. Дмітрієвським, Євхологій був ним надрукований у "Трудах Київської Духовної Академії". Європейська наука, звісно, цього відкриття, через незнання російської мови, знати не зобов'язана, хоча про це й було своєчасно надруковано і у західній науковій літературі ["Byzantinische Zeitschrift", IV Band. 1895, S. 193.] Та ось у 1898 р. німецький професор Вобермин знову "відкрив" Євхологій і видав його у Лейпцигу у серії "Texte & Untersuchungen". Треба відзначити, що у 1899 р. у тій же "Byzantinische Zeitschrift" Ed. Kurz відновив істину, і тепер в останніх роботах Шермана, Врайтмана, о. Каброля й Функа помилка не повторюється [S. Salaville. "Liturgies Orientales". Paris. 1932. note p. 22.]

Автор Євхологія – той самий єпископ міста Тмуїта (Thmuis) у нижньому Єгипті – Серапіон, якому писав св. Афанасій Великий свої послання, який і сам був церковним письменником і брав дійову участь у церковному житті того часу. Блаж. Ієронім назвав його ("De vir. illustr.", 99) – "Scholasticus" [ритор, буквоїд]. Євхологій складається з 30 молитов, або розділів. У тій послі- довності, у якій ці молитви наведені, вони не створюють зрозумілої картини Літургії. Необхідно провести перегрупування молитов, щоб відновити чин Літургії. Літургійні молитви знаходяться у двох місцях, а саме: молитви 1-6 і 19-30. Брайтман розташував їх у відповідному порядку, і ми тепер завдяки цьому маємо таку послідовність молитов:

Літургія оглашенних
Молитва першої неділі (19)
Молитва після проповіді (20)
Молитва над оглашенними (21)
Покладання рук на оглашенних (28)

Літургія вірних
Молитва над народом (ектенії) (27)
Покладання рук на мирян (29)
Молитва над хворими (22)
Покладання рук на хворих (30)
Молитва за плодючість (23)
Молитва за Церкву (24)
Молитва за єпископа й за Церкву (25)
Молитва колінопреклоніння (26)

Анафора
Молитва приношення єп. Серапіона, яка складається з подяки за створення й відкуплення (praefatio), ангельського славослів'я (sanctus), розповіді про Тайну Вечерю, і закликання та благальних молитов i (Intercessio). (1)
Молитва ламання хліба (2)
Молитва після причастя клириків (3)
Молитва після причастя мирян (4)
Молитва за принесені єлей і воду (5)
Покладання рук після благословення єлею й води (6)

У такій послідовності кидаються в очі такі подробиці, а саме: 1. Благальні молитви не знаходяться на звичайному для Олександрійських Літургій місці між praefatio й sanctus, а, як і в Єрусалимських та Антіохійських Літургіях, після перетворення Св. Дарів. Чи не означає це, що олександрійська традиція постала пізніше від цієї молитви? 2. Молитва закликання є не звичайним проханням про зіслання Св. Духа, а Логоса. Ось, про що у ній говориться:

"Нехай прийде, Боже істини, Твій Святий Логос на хліб цей, щоб зробився він Тілом Логоса, і на чашу цю, щоб зробилася вона Кров'ю Істини. І влаштуй так, щоб усі, хто причащається, отримали ліки життя на зцілення від усіх недуг і для збільшення успіху у доброчинстві, не на засудження, Боже істини, і не на викриття й осоромлення".

3. Також у цій анафорі відсутня така істотна частина, як анамнезис (тобто молитовне поминання Розп'яття на Хресті, поховання, Воскресіння й Вознесіння). 4. Та й сама молитва подяки за створення (praefatio) дуже коротка. 5. У розповіді про Тайну Вечерю дивує та особливість, що про Хліб і Чашу говориться окремо, спочатку докладно про одне, а потім теж докладно про друге. До речі, після слів про Хліб знаходиться цитата із Дідахе про розкидані по горах зерна хліба.

Що сказати про головну особливість цієї анафори, про епіклезу Логоса? Наука не має відповіді на це питання. Чи означає це недостатню чіткість у пневматології у часи до II Вселенського Собору? Чи це бажання підкреслити значення Логоса у тринітарній діалектиці у часи аріянських смут? У творах ранніх письменників Церкви можна знайти багато неясних висловів у тринітарній термінології. Згадаємо як приклади: пневматологічну христологію "Пастиря" Єрма, в якому Син називається Св. Духом або Таким, що був раніше Духом і т. д. ["Hermae "Pastor". Simll. V, 5, 2; V, 6, 5.]; або такі слова св. Іринея: "Коли чаша змішання й хліб отримують Слово (Логос) Боже й стають Євхаристією, Тілом Христовим..." ["Adv. haeres.", V, 2, 3.]. Натяк на закликання Логоса можна було б знайти, мабуть, і у деяких словах св. Климента Олександрійського ["Paedagog." II, 11.].

Іще одна пам'ятка має велике значення для історії давньої Літургії в Єгипті. Вона за часом свого відкриття ще молодша, ніж тільки що розглянутий Євхологій Серапіона Тмуїтського. Попри всю свою фрагментарність і неповноту через зовнішню зіпсованість, значення її беззаперечне не тільки для олександрійської літургійної традиції, але й для історії канона Римської Меси, як це показали нові знахідки вчених-літургістів. Ми маємо на увазі так званий "Оксфордський папірус" або "Папірус Дейр-Балізе". Оксфордським він називається тому, що зберігається тепер в оксфордській Бодлеані; правильніше ж називати його за іменем монастиря Балізе (або Дейр-Балізе, бо "Дeйр" по-арабському означає монастир), на руїнах якого й був знайдений цей папірус у 1908 році відомим англійським єгиптологом Фліндерсом-Петрі, який його передав Валтер-Круму. Документ цей був уперше досліджений бенедиктинцем Dom Puniet (Report of the XIX Eucharistic Congress, held at Westminster, September 1908. London, 1909). Більш докладний переказ знаходимо й у F. Cabrol ("Canon" in: DACL. T. II, col. 1881-1893) та у Th. Schermann in: "Texte & Unter-suchungen", vol. XXXVI, 1 B. Leipzig, 1910, Ss. VI+45.

Пам'ятка грецького письма VII-VIII століть, але така, що містить літургійний текст більш раннього часу, можливо, III або II століття [Th. Schermann, op. cit, p. 39.], являє собою три дуже зіпсовані аркуші папірусу, на яких збереглися уривки євхаристійних молитов. Аркуші були зігнуті навпіл, і тому горизонтальні волокна, які звичайно означають лицевий бік папірусу, опиняються то на лицевому боці, то на вивороті. Цим ускладнюється визначення послідовности молитов. У будь-якому випадку, ось як з великими зусиллями були реконструйовані о. Пюніє ці фрагментарні літургійні відомості, до того ж іноді за умов наявности декількох букв або складів доводилося угадувати ті чи інші літургійні вислови або висловлювання Св. Писання.

Фрагмент А

(Найбільше попсований часом і місцями зовсім незрозумілий. Деякі рядки залишаються зовсім безмовними для нас.) (Лице?)

"...Той, Хто благоволить дати (прохачам) за проханням сердець їхніх, подасть Свій мир... Той, Який є Святим (та Істинним) Владикою, Господь ім'я Його, що живе на висоті й на смиренних дивиться... Сущий на небесах. Якому слава повіки. Амінь. (Ми просимо Тебе, Господи,) і Владико Вседержитель (усього творіння), Всемилосердний ... Бог і Отець (Господа нашого Ісуса Христа), що створив усе..."

(Виворіт?)

"... Ти наш Помічник, Ти наше Утвердження, Ти наше Пристановище (у день скорботи), Ти наше Заступництво (проти всіх), не залишай нас (але визволи від усякої небезпеки)..." За думкою дослідника, це уривок літанії або молитви над вірними, що передує анафорі. За своїм стилем та змістом ці рядки нагадують відповідні молитви Євхологія Серапіона та пізніших коптських Літургій.

Фрагмент В (Лице?)

"...він визнає віру: Вірую в Бога Отця Вседержителя, і в Єдинородного Його Сина, Господа нашого Ісуса Христа, і Духа Святого, і у воскресіння плоти, і в Святу Кафоличнку Церкву".

(Виворіт?)

"...(благодать) Твого дару в силу Духа Святого, в зміцнення й зростання віри, в очікування життя майбутнього віку, через Господа нашого Ісуса Христа, через Якого Тобі, Отцю, слава зі Святим Духом навіки. Амінь".

Як видно, тут перед нами на лицевому боці оригінальна давня форма Символу віри, відмінна від Нікео-Царгородського, а на вивороті уривок якоїсь молитви, о. Каброль припускає, що це – кінець молитви покладання.

Фрагмент С (Лице?)

("Перед Тобою стоять тисячі тисяч й міріяди міріяд святих ангелів й архангелів: довкола Тебе стоять Серафими з шістьма крилами) і двома крилами вони закривають обличчя, двома ноги й двома літають. Усе завжди Тебе визнає Святим. Але разом з усіма, що Тебе визнають Святим, прийми визнання й наше, що говоримо Тобі: "Свят, Свят, Свят Господь Саваоф, повні небо й земля слави Твоєї!"

(Виворіт?)

"Наповни й нас Твоєю славою й удостой зіслати Духа Святого Твого на творіння ці, й зроби хліб Тілом Господа і Спасителя нашого Ісуса Христа, а чашу Кров'ю Нового Завіту. Бо Сам Господь наш Ісус Христос, в ту ніч, в яку Він був зраджений, узяв хліб і, подякувавши, розломив і дав (учням Своїм і апостолам), сказавши: (Прийміть і їжте все) від нього; це є Тіло, що за вас дається задля облишення гріхів. Подібним чином після Вечері, взяв чашу, благословив й, відпивши, дав їм зі словами: Візьміть, пийте всі з неї; це є Моя Кров, що за вас проливається задля облишення гріхів. (Чиніть це на згадку про Мене.) Кожного разу, коли ви будете їсти цей Хліб і пити з цієї Чаші, ви будете сповіщати Мою смерть, і визнавати Воскресіння, і молитися..."

Недивлячись на виняткове значення цієї літургіко-археологічної знахідки, ми не маємо змоги зробити якісь рішучі висновки по двох питаннях, що намічаються, а саме: 1. Де були благальні молитви, – до sanctus'a, з якої починається фрагмент С, або після покладання (на св. престіл) Дарів, на чому закінчується той же уривок? Іншими словами, чи являють собою уривки, які ми розглядаємо, євхаристійну молитву суто олександрійського, вже цілком визначеного типу, або ж це анафора, що за своєю структурою схожа з Євхологієм Серапіона? 2. Як пояснити такий незвичайний до цієї пам'ятки факт епіклези до установчих слів? Єпископ Фрир припускає, що це лише попередня епіклеза, після якої за установчими словами йтиме друга: більш повне закликання Св. Духа. [Frere, op. Cit., p. 84.] Підтвердження цьому він шукає у подібності останньої фрази фрагмента С з початком епіклези в Літургії ап. Марка. Припущення, довести яке неможливо з причини зіпсованости фрагмента, але й спростувати його безумовно, також немає підстав. В усякому випадку, цей документ має величезне значення не лише для історії Літургії Єгипту, але й щодо питання про взаємостосунки олександрійського й римського типів євхаристійного канону. Цікавою є така подробиця: Баумштарк у пошуках джерел сучасної Римської Меси указував ще у 1904 році ("Liturgia romana e liturgia dell'Esarcato"), що у давній Олек- сандрійській Літургії закликання повинно було стояти до установчих слів. Відкритий через 3 роки (1907) папірус Дейр-Балізе це блискуче підтвердив. Завдяки цій знахідці Фліндерса-Петрі проливається чимало світла на дуже заплутану проблему епіклези в Римській Месі. [Cabrol. "Canon" in: DACL. Т. II, col. 1893.] Перейдемо тепер до стислого розгляду Олександрійських Літургій, що практикуються нині. Не маючи можливости дослідити їх усі через їхню чисельність, ми обмежимось тільки трьома, а саме: Літургією ап. Марка, Літургією св. Кирила Олександрійського та ефіопською.

Насамперед, у зв'язку з Літургією ап. Марка постає питання про саме апостольське походження цієї Літургії. Ніяких прямих і безперечних доказів цього не існує. Нагадаємо, що в апостольські часи взагалі не могло бути, через зазначені вище міркування, записаних формулярів Літургії; літургійна свобода у той час була дуже велика. Тому й найменування Літургії іменем ап. Марка треба сприймати дуже умовно. Сам апостол, звісно, не записував чину євхаристійних молитов, але через це цінність Літургії його імени не зменшується. Апостольське передання існувало і в незаписаному вигляді. Все те, що потім Церква прийняла як апостольське: апостольські канони, апостольські постанови, вчення апостолів і сама Літургія з іменем апостолів Марка та Якова, брата Божого, є апостольським не тому, що було записане рукою того чи іншого з учнів Господніх, а тому, що вони перебували й залишаються в дусі апостольської традиції, спочатку усної, а потім записаної. В них важлива не хронологічна дата апостольського часу, але, як зауважує вчений бенедиктинець о. Каген, характер апостольський, авторитет апостольський, їх апостоличність. [Dom. P. Caguin. "L'anaphore apostollque et ses temolns". P., 1919.]

Стосовно Літургії апостола Марка, у ній ми протягом перших десяти століть християнства маємо тільки одну коротку згадку у вірменського католикоса Ісака [A. Петровский. "Апостольские литургии Восточной Церкви". 1897, стp. 10.] Але не будучи твором самого ап. Марка, вона все ж залишається дуже давньою за своїм походженням, хоча б у загальних своїх рисах. Ренодо відносить час її виникнення до монофізитського розділу Єгипту на православних та яковитів. [Renaudot. "Liturg. orient, coll.", t.1. pp. XXXV-XXXVI. Frankf., 1847.] Бунзен бачить у ній пам'ятку Літургії IV й навіть час- тково III століття. [Bunzen. "Hlppolytus und seine Zeit". T. II. Ss. 497.] У свій час вона була дуже розповсюджена й, очевидно, не лише в Єгипті. Її знали також в інших частинах християнського світу. Так, наприклад, свідчення Якова Едеського доводить, що у сирійців була відома ця Літургія; католикос Ісак підтверджує її існування у Вірменії; в калабрійських монастирях ми також знаходимо Літургію ап. Марка; передання венеціянців говорить, що й чин богослужіння в церкві св. Марка у Венеції походить від ап. Марка/ ["Собрание древних литургий". Вып. III, стр. 16-18.] Отже, на території усього християнського свiту від Калабрії через Єгипет і Сирію та аж до Вірменії відправлялося євхаристійне жертвоприношення з іменем ап. Марка. Але, з іншого боку, Візантія чинила спротив відправі цієї Літургії. Каноніст XII ст. Валсамон негативно відгукується про цю Літургію, й невдовзі після нього, через наполягання Константинополя, відправа її припинилася у православних церквах Олександриії, поступившись місцем Візантійським Літургіям Івана Золотоуста й Василя Великого.

У теперішньому своєму вигляді, тобто у тих рукописах XII-XIII стт., які містять цю Літургію (Росанський, Ватиканський й Месинський кодекси), вона, звісно, вже не має свого первісного вигляду. Наука знайшла у ній низку пізніших змін та додатків. Почнемо їх перерахунок з найбільш пізніх. Насамперед, у IX-Х стт. на Літургію ап. Марка впливала Літургія св. Івана Золотоуста. Низка запозичень з останньої систематично входить до неї. Серед них особливо кидається в очі: 1. Заміна характерного для всіх Олександрійських Літургій виголосу "Господь з усіма вами" виголосом із 2 Кор. 13, 13: "Благодать Господа нашого Ісуса Христа..." 2. Вплив константинопольської проскомидії. 3. Низка інших виголосів та висловів із Візантійських Літургій.

Окрім того, помітні й більш ранні впливи, наприклад: 1. У молитві за царя є висловлювання, які напевне вказують якщо не на окупацію Олександрії арабами, то, в усякому випадку, на жорстоку й несприятливу для християн війну, що велася з ними, тобто на VII століття. 2. У VI столітті був вставлений Символ віри. 3. У V ст. – пісня "Святий Боже...".

На підставі сумлінного анализу всіх історичних подробиць А. Петровський приходить до висновку, що після вилучення всіх пізніших нашарувань до більш раннього часу, тобто до IV ст., безперечно належaть: прохання благальної молитви, молитва покладання, невелика частина євхаристійного канону. Все інше – продукт пізнішого часу. [А. Петровский, op. cit., pp. 106-147: порівняй Χρυσοστομου Παπαδοπουλον, αρχιμ. “Ο ευαγγελιστης Μαρκος” – Αλεξανδρεια, 1909, σελ. 28-29.]

Отже, доля Олександрійської Літургії ап. Марка, як це нам уявляється зрозумілим за розглянутими даними, така. Належачи за своїм характером до апостольського передання, – що зовсім не означає, що її автором був сам апостол і євангелист Марко, – вона з плином часу зазнала впливів, змін та доповнень. До XII століття вона була розповсюдженою також і в інших місцях християнського світу, за межами Єгипту, і потім, за наполяганням Візантії, вона була витіснена й поступилась місцем Літургіям суто візантійського походження навіть в Олександрійській області. Але слід пам'ятати: канонічної заборони відправляти цю Літургію немає. Оскільки ця олександрійська анафора не суперечить в своїй структурі та у змісті окремих молитов, що міятяться у ній, православній традиції, немає ніяких перешкод до її відправи і у наш час. Зрозуміло, це не може бути зроблено за особистою ініціативою окремого священика чи громади, але якщо соборна свідомість Церкви визнає це за потрібне, то канонічних перешкод щодо цього немає.

Інакшу картину являють собою ті Літургії олександрійського типу, які у теперішній час мають богослужбове застосуваня коптів й абисинців. Після відокремлення єгипетських яковитів від Православної Церкви (451 р.) вони поступово почали заводити у себе свій церковний устрій, своє управління, свої звичаї; одним словом, жити цілком самостійним життям. Довгий час літургійна творчість не була у них організованою й окресленою, і в цій царині (як, втім, і в деяких інших) можна було спостерігати чимало неупорядкованого й свавільного. Тому у XII ст. коптський патріярх Гавриїл забороняє відправу всіх інших Літургій, окрім "трьох відомих, а саме: Літургії св. Василя, св. Григорія и св. Кирила Олександрійського". Літургія Василя Великого, звісно, не є нашою православною Літургією візантійського типу під іменем св. Василя, а Коптською, названою іменем каппадокійського святителя, сталося це, безсумнівно, після монофізитського розколу. Вона відправляється у коптів в усі звичайні дні, що є відповідним, так би мовити, нашому використанню Літургії св. Івана Золотоуста. Друга, – що приписується св. Григорію, – причому невідомо, якому саме: Ниському чи Богослову, – відправляється у Господні свята та інші урочисті дні. Третя, св. Кирила, призначена для відправи у дні Великого й Різдв'яного постів.

У цих Літургіях можна досить ясно виявити ознаки монофізитства. Так, насамперед, в їх богослужінні нарівні зі святими апостолами, отцями й учителями Церкви, святими Афанасієм, Василем, Кирилом та іншими, поминаються "святі" Діоскор, Севир та інші лжевчителі. Oкрім того, в Коптській Літургії св. Василя Великого у молитві перед причастям животворна Плоть Єдинородного Сина, Господа й Бога і Спасителя нашого Ісуса Христа називається "єдиною з Його Божеством не у розчиненні, не у змішанні й не у зміненні". Але уведена була ця молитва при тому ж коптському патріярхові Гавриїлові, сині Тариха, у 1131 році. [Renaudot, op. cit., pp. 79-80; Петровський, с. 140, прим. 3.] Літургія св. Григорія має ще й ту незвичайну й неправославну особливість, що у ній молитви звернені до Особи Сина Божого Ісуса Христа, а не до Бога Отця, що суперечть постанові 21 правила III Карфагенського Собору. [Mansi, III, 917.] Зрозуміло, що так звана Літургія св. Кирила Олександрійського написана не олександрійським першосвятителем хоча б тому, що сам він писав по-грецькому, а не по-коптському, грецький же оригінал її невідомий. Окрім того, нічого взагалі не відомо про литургической деятельности св. Кирилла, кроме как из коптского предания. Ця Літургія являє собою, в суті, саму лише анафору без літургії оглашенних. За змістом цієї молитви вона, з одного боку, дуже схожа на Літургію ап. Марка, а з іншого, у ній неодноразово знаходимо вказівки на необхідність запозичувати окремі уривки молитов з Літургії св. Василя Великого (Коптської, зрозуміло). Так, наприклад, у довгій благальній молитві після praefatio запозичуються: 1. Молитва за свiт. 2. Молитва за плодючисть землі. 3. Поминання святих після поминання Вседіви Марії (до диптихів) і 4. молитва перед раздробленням Св. Дарів. Окрім того, з Літургії св. апостола Марка запозичується так звана молитва фіміаму.

Схожість Літургії св. Кирила з Літургією ап. Марка дає підстави припускати відомі запозичення. Висловлювалось навіть припущення (Bunzen, Binterim) і про те, що Літургія св. Кирила є просто переробкою грецької Літургії ап. Марка на коптську мову. Але на підставі аналізу текста Літургії ап. Марка Петровський установив, як про це вже згадувалось вище, що сама ця Літургія була піддана настільки значному впливові з боку Літургій ап. Якова, Івана Золотоуста й Василя Великого, що вона не може слугувати оригіна- лом для інших Літургій Єгипта. Вона не є прототипом Кирилової Літургії. Їхня схожість не підлягає сумніву, але говорити про пряму генеалогічну залежність у цьому випадку не доводиться. Питання про походження Літургії св. Кирила і про впливи на неї іще очікує на свого дослідника.

Як у коптів, так і в Абисинській церкві літургійна творчість не тольки не завмерла після відокремлення від Православної Церкви, але, навпаки, ще більше розвинулась. Уже християнська давнина знала Літургію, підписану іменем ефіопських Апостольських постанов, що належить до групи пам'ятoк так званого "апостольсmкого передання", про які говорилося вище у зв'язку з Літургією св. Іполита. У теперішній час в літургійній практиці эфіопів відправляються такі Літургії:
1. Спільна ефіопська або апостольська.
2. Господа нашого Ісуса Христа.
3. Діви Марії.
4. "Святого" Діоскора.
5. Св. Івана Золотоуста.
6. Св. Івана Євангелиста.
7. Св. Якова, брата Господнього.
8. Св. Григорія Вірменського.
9. 318-ти православних отців.
10. Св. Афанасія.
11. Св. Василя Великого (переклад з коптської Літургії того ж імени).
12. Св. Григорія Назиянзина.
13. Св. Єпифанія.
14. Св. Кирила Олександрійського.
15. Того ж святого в іншій редакції.
16. "Святого" Якова Серугського. [Brightman, LEW, pp. LXXII sqq.]

Зупиняючи нашу увагу лише на першій з них, ми повинні про неї сказати наступне. Це дуже розтягнута Літургія, яка має у своїй структурі багато своєрідного, вона утворилася вже в обстановці цілковитої самостійности, далеко від зв'язку з іншими Літургіями. У ній багато різних молитов при приготуванні вівтаря, над дискосом, чашею, ложкою, звіздицею, які, вірогідно, належить читати над кожним з цих предметів не при кожній відправі Літургії, а лише при їх освяченні. Також читаються декілька молитов приношення і над тими, хто приніс Дари, розрішальні молитви й різні поминання, що всі разом узяті, як такі, що стоять на початку відправи, відповідні до нашої проскомидії. Символ віри не зовсім відповідний до православного.

Сама анафора починається по-александрийськи, тобто: "Господь із усіма вами", а не формулою з 2 Кор. XIII, 13: "Благодать Господа нашого...". Звичайних слів "Горі серця" і "Дякуємо Господові" немає, але одразу починається вдячна (євхаристична) молитва. Вона відрізняється в порівнянні з іншими відносною стислістю, але має всі класичні частини анафори: praefatio, intercessio, sanctus, установчі слова anamnesis і epiclesis, після якого знову повторюється поминання єпископату, кліру, царя, живих і покійних.

Вище вже неодноразово згадувалося, що головною відмінною рисою літургій олександрійського типу є трохи незвичайне, у порівнянні із сирийско-ви-зантийскими анафорами, місце, яке в тих посідають прохальні молитви, тобто прохання за Церкву, владу, народ, живих, хворих, одержимих і померлих. Звичайно, це місце, що їм відвела олександрійська литургична традиція, – явище пізніше й чисто місцеве. Говорячи про різні Олександрійські літургії, цікаво звернутися до змісту самих прохань. По них більше, ніж по яким би те не було іншим частинам євхаристичного канону, можна судити про місцеві особливості, про історичні умови, побут та ін. Крім цього фольклорного відтінку, вони цікаві й з боку саме литургико-богословського. Молитви ці в літургії олександрійського типу особливо розтягнуті й докладні; вони нагадують по своїй довжині ті ж молитви в Ієрусалимських літургіях СА VIII і ап. Якова й у Візантійській св. Василя Великого.

Все це разом узяте, у всій своїй оригінальності, дуже відповідає своєрідному колориту абіссінського богослужіння взагалі зі строкатістю його облачінь, різнобарвними парасолями, що складають невід'ємну частину його релігійних процесій, круглими храмами з концентричними вівтарями, ковіньками ченців, музичними інструментами й релігійними ритмічними рухами, називати які треба не танцями, а хороводами. Все це, так само як і глибоке побутове благочестя, напружена молитовне життя, успадковане від часів свв. Антонія й Павла традиція чернечої старовини, аскетичні вправи, невідомі або забуті нами, говорять про живу релігійність цього народу. Царський двір їх за стилем й побутом можна назвати провінційною маленькою Візантією, настільки весь його уклад пронизано молитвою й церковністю. Монастирі їх – живі спадкоємці аскетизму й споглядального життя класичних часів пустельництва. Це незасохла галузь природної маслини, хоч і що надломилася, але не відірвалася й не здичавіла. Вона чекає бути прищепленої до містичного тіла Вселенської Церкви.

Як уже згадувалось, у числі святих, що поминаються в цих прохальних молитвах після Пресв. Богородиці, поминаються поряд із вселенськими святими й своїми помісними угодниками також нерідко єресіархи монофізитства. Особливо докладно це відбувається у ефіопів в їх "апостольській" літургії:

"... Молитвами й проханнями, що створює за нас Володарка всіх, свята й чиста Марія, Матір Божа, та молитвами великих світил Михайла, Гаврила, Рафаїла, Уриила, і чотирьох безтілесних живих істот, і двадцяти чотирьох старців небесних, св. Іоанна Хрестителя, Батьків наших патріархів, апостолів, сімдесятьох двох учнів і трьох отроків, св. архидиакона Стефана, св. Юрія, св. Федора, св. Меркурія, св. Міни, св. Филофея, св. Василида, св. батька Ноба й всіх мучеників Господніх, також великого й св. батька нашого авви Антонія й свв. батьків наших трьох Макаріїв, і батька нашого авви Ви-Хоя, і авви Іоанна, авви Кира, і батька нашого авви Варсоми, батька нашого авви Салами, Іоанна Кеми й преподобного батька нашого Павла, і святих батьків грецьких Максима, Димитрия, св. батька Мойсея і сорока мучеників, і батька нашого Текла-Ганьби-Манота, і батька нашого високоповажного патріарха НН, і царя нашого Клавдія..."

Земна ієрархія поминається, починаючи із най- "святішого й блаженнішого отця", Олександрійського патріарха НН (літургія ап. Марка), або ж "патріарха нашого, шановного Абуни НН" (коптская літургія св. Кирила). Потім відбувається згадування "православних єпископів, де б вони не були, священиків, диаконов, іподияконів, читців, співаків, заклинателів, ченців, незайманих, удовиць, сиріт, мирян, що віддані цнотливості та з'єднаних шлюбом, тих, які виховують дітей, і тих, що просили нас молитись за них, і тих, що не просили, яких ми знаємо й не знаємо, ворогів, друзів"... (літургія Кирила). У тій же літургії св. Кирила моляться "про безпеку даного міста, і всіх міст православних батьків наших, пустельників і пустельників (hermita et anachoreta...)". Імовірно, ця молитва й складена була в монастирському середовищі, і написана для такої.

Всі потреби людей також знаходять своє відбиття в цих молитвах. Ось приклад: "...Хворих з народу Твого, Господи, піклуванням милістю і щедротами, зціли. Відсторони від них і від нас усяку хворобу й неміч, духа слабості віджени від них. Тих, що лежать у тривалих хворобах підними. Тих, що страждають від духів нечистих зціли. Тих, що знаходяться в темницях, або в копальнях, або під судом, або в осуді, або в засланнях, або в гіркому рабстві, або під виснажливими податками – усіх помилуй, всіх визволи... Подорожуючих братів наших або тих, що мають подорожувати в усякому місці супроводжуй; або по суші, або по ріках, або озерам, або дорогам, або яким би те не було образом здійснюючий шлях, усіх скрізь приведи в пристань спокійну, у пристань рятівну; удостой бути їх Соплавателем і Сопутником; поверни їх рідним їх радіючими, здоровим здорових. Також і нас, Господи, в нашій мандрівці по цьому життю збережи непошкодженим і без пристрастів до кінця. Дощі доброчинні рясно ниспосшли на місця, що мають потребу й нестаток у них. Звесели й обнови нісшестям їх на землю, щоб вона оживилася краплями його, виростанням. Річкові води підніми до властивої міри їх; звесели й онови сходженням їх на землю. Протоки її наводни, помнож добрбут її. Плоди земні благослови, Господи, збережи цілими й неушкодженими для нас, зведи їх для нас у насіння й жнива..." (литург. ап. Марка). Ці останні вислови особливо характерні для Єгипту й Абіссінії із залежністю їхнього благополуччя й родючості від своєчасних дощів, "ранніх і пізніх", розливів Нила й під. У коптской літургії св. Василя Великого зустрічаються й такі уставні зауваження й уточнення:

"...Під час повені Нила від 12 Павне до 9 Папе (тобто із червня до жовтня): "Сподоби, Господи, наповнити води рік у рік цей і благословити їх".

Під час сівби, тобто від 10 Папе до 20 Тупе (з жовтня до січня): "Пом'яни, Господи, насіння трав і процвітання полів в рік цей; зроби, щоб вони зростали, скільки можливо, благодаттю Твоєю; звесели землю, щоб з'явилася родючість її й помножилися плоди її; благоустрой її посів і жнива; життя наше направ як треба..." Таким чином, воістину Літургія є вдячна Жертва про всіх і за все. Границь цього приношення немає ні в часі, ні в просторі; вона охоплює все й приноситься й за живих і за покійних; вона охоплює всі минулі часи від початку створення й простирається у всю вічність до Страшного Суду. І вічне прославляння святих, і сяйво Небесного Царства, що не перестає існувати й немеркнуче Фаворске світло, так само як і дрібні повсякденні потреби й інтереси аж до повені землі, наповнення водою нільських каналів, родючості й т.п. – все це з'єднується у апогеї євхаристичного дійства. Створіння стенає до Бога всіх; Бог, Творець цього Світу, чує цей крик, милує це створіння й приймає її жертву за всіх і за все...

ЛІТУРГІЇ МЕСОПОТАМСЬКОГО ТИПУ

1'14) " Собр. древн. литургий" наводить пояснення Бунзена цьому вислову про податки. Це ті податки, які накладались у вигляді покарання на християн під час гонінь, які тут маються на увазі; тобто, це була військова контрибуція. "Собр. древн. литург.". Вып. III, с. 32, прим.

Переходячи тепер до літургій месопотамського типу, тобто до євхаристичному богослужінню християн, що населяють східні межі Малої Азії й Персії й частково Індії, а колись поширювалися аж до Монголії й по своєму віросповіданню приналежних до псевдовчення Несторія, необхідно зробити наступні зауваження:

1. Церковно-побутовий уклад і дисципліна несторианской галузі східного християнства відрізняється, як це вказувалося в науці"15), особливою консервативністю й нерухомістю, щоб не сказати скам'янілістю. Якщо під впливом Олександрії коптське церковне життя не залишилось відокремленим від відомого культурного впливу еллінізму, якщо абіссінська церковна стихія створила свою своєрідну церковно-культурну традицію й творчо жила навколо своєї маленької, провінційної Візантії, і якщо, нарешті, вірменська церква просто цвіла культурно й нагромадила великий запас духовних цінностей, і створила свою церковну й літургічну культуру (вірменське богослужіння вражає своєю витонченістю й розробленістю), – то несторіанський аспект християнства як би закостенів у формах V століття й до своєї древньої традиції не додав нічого новопридбаного й творчого.

Більшість сиро-халдейських племен дотепер перебуває в несторіанстві. Частина ж його після довгих зносин з ними Російської Церкви в особі її представника єпископа Софо-Пні була приєднана до Православ'я в 1898 році в Петербурзі. У середовищі їх відтоді заснована російська Духовна місія і Урмії.

2. У литургическом уживанні несторіан збереглися три літургії: так звана "апостольська", або свв. апостолів Фаддея й Марія, літургія Нестория й літургія Федора F. Cabrol. "Heretiques" in: DACL. Т. VI, col. 2256; Leclercq. "Donatisme" in: DACL. T. IV, col. 1457; W. C. van Unnik. "Nestorian Questions on the Eucharist". Haarlem. 1937, pp. 5-15.

Візантійська група

Літургії свв. Василя Великого та Івана Золотоуста

Переважно ці дві Літургії привертають увагу православного літургіста-дослідника, оскільки винятково вони, зберігшись з давнини, залишились у нас у повсякденному використанні, витіснивши з практики теж православні Літургії ап. Якова й ап. Марка. Дослідження їхньої історії складає немалі труднощі через недостатність достеменних свідчень й бездоганних документів. Якщо, с одного боку, передання оповідає про складання цих євхаристійних чинопослідувань найвидатнішими вселенськими вчителями й просвітителями св. Василем і св. Золотоустом, то, з іншого, ніяких документальних і безперечних тогочасних матеріялів ми не маємо. Насправді, найдавніші формуляри цих Літургій – у кодексах IX або, у кращому випадку, VIII століть, так званому Барбериновському, Севастіяновському й Порфирієвому, якщо вважати доведеним, що останній, цей "сапфір синайський", як його назвав сам преосв. Порфирій Успенський, дійсно найдавніший з усіх і може бути датований VIII століттям.

Пробіл між IV і VIII століттями нам заповнити нічим у сенсі документальних свідчень. Зрозуміло, що той вигляд, у якому ми маємо ці Літургії у згаданих рукописах, не є відповідним до епохи каппадокійського й великого константинопольського святителів. Очікувати допомоги нам немає звідки. Залишається тільки шлях порівняльних вишукувань, дуже суворого критичного підходу до відгуків сучасників і до свічень біографів і т. д. Вже було пророблено велику робота, якщо взяти до уваги праці й дослідження: в Росії – професорів А. Дмитрієвського, Н. Красносельцева, о. М. Орлова, А. Петровського, М. Скабаллановича, а на Заході – Goar'a, Brightman'a, Swainson'a, Саbrоl'a, Dom de Meester'a та багатьох інших. Але тим не менше низка незрозумілих місць залишається, і багато у чому нам доводиться задовольнитися лише припущеннями й здогадками.

Передання в особі св. Прокла Константинопольського й св. Амфилохія Іконійського, людей дуже близьких за часом до святителів-літургістів, які нас тепер цікавлять, говорить, що св. Василь скоротив чин Літургії св. ап. Якова, що існувала до нього не стільки тому, що він сам вважав її надто довгою, скільки через послаблення для народу, зважаючи на його слабкість й неуважне ставлення до тривалої відправи євхаристійного Жертвоприношення.

За свідченням св. Амфилохія, сам св. Василь склав своїми словами чин Літургії. Керуючись тими ж міркуваннями, діяв і св. Золотоуст. Вважати теперішній вигляд цих Літургій оригінальним немає підстав через низку причин. Більшість їхніх піснеспівів пізнішого походження: розробленість чину великого входу; особливо деталізована проскомидія, що відокремилась із загальної послідовности Літургії і стала зовсім недоступною для теперішнього знецерковленого обивателя, незрозумілою, а тому й здається необов'язковою; нарешті, слов'янська традиція введення (з XIV століття) у центральний момент закликання Св. Духа читання тропаря 3-го часу – все це служить доказом того, що ці дві Літургії у такому вигляді, як ми їх знаємо, звісно, не належать до часу IV століття.

Якщо взяти до уваги ту схему Літургії, яку реконструював Брайтман за вибраними ним з творів Золотоуста уривками літургійного змісту й окремими богослужбовими виголосами та висловами (Appendix С у його монографії LEW), то деяке, мабуть, дуже неповне уявлення про євхаристійне богослужіння епохи Золотоуста ми все-таки отримуємо. Не вдаючись у межах цього короткого нарису у докладні історико-літургійні вишукування і не переказуючи всього того, що наукою з цього питання було сказано й зроблено, ми виведемо дуже сумарний і, зрозуміло, тільки почасти остаточний висновок про історичне минуле й долю цих двох анафор. Без сумніву, майбутнє іще принесе свої нові наукові відомості й виправлення до того, що тепер вважається більш або менш зрозумілим й вірогідним.

Відтак, приписувати складання всього чину євхаристійного богослужіння, яке ми знаємо під їхніми іменами, святим Василю й Іванові Золотоусту немає підстав. Треба вилучити всі пізніші піснеспіви, тобто "Святий Боже", "Єдинородний Сину", Херувимську пісню, "Достойно", "Тобою радується". Треба нашу теперішню проскомидію, як поділену на дві частини, тобто власне проскомидію, принесення й приготування речовини, що звичайно відправляється під час читання часів, й чину великого входу з перенесенням Дарів на престіл, з'єднати разом й помістити на місце після ектенії за оглашенних, тобто на самому початку Літургії вірних. Треба у момент епіклези (це стосується, головним чином, слов'янської традиції) вилучити тропар 3-го часу, – й тільки тоді дещо з'явиться з-під пізніших нашарувань давніша форма цих Літургій. Але, звісно, це іще не все. Анафора в рукописах Барберіні й Порфирія все іще надто помітно несе на собі відбиток їхнього часу. В них без сумніву відчувається рука літургіста-реформатора. У IV столітті Літургія ще не мала таких ускладнень.

Запитаємо себе: що, власне, зробили свв. Василь і Золотоуст? Зрозуміло, що вони не складали нового євхаристійного чину; анафора до їхнього часу вже набула своїх певних форм. Вони успадкували літургійну традицію від давніх часів. Структура євхаристійного канону давно вже була визначена (praefatio, sanctus, anamnesis, epiclesis, intercessio). Перед ними була, як ми вже знаємо, низка успадкованих від сивої давнини зразків анафори. Як би не сприймати свідчення свв. Прокла й Амфилохія, авторство свв. Василя і Івана полягає не стільки у складанні нового типу Літургії, якого до тих пір не існувало, як це, наприклад, могли зробити Несторій або Федір Мопсуестійський, скільки у складанні нових молитов, редагуванні старих, які вже були у сирійському вжитку. Деякі вислови цих молитов були взяті з тих, що існували раніше й лишились недоторканими; зокрема, численні молитви, поза євхаристійним каноном, спільні для свв. Василя й Золотоуста. Отже, усієї цілком нової Літургії вони не складали. Вони склали, на зразок давніх, нові молитви євхаристійного канону. Безперечно, і з цим погоджуються всі вчені, що центральні частини Літургій – справа їхніх рук.

Літургісти-реформатори, не зважаючи на благоговіння перед пам'яттю свв. Василя й Золотоуста, все ж з часом неодноразово змінювали їхні твори. Не всі їхні імена збереглись; мабуть, невдовзі після смерти авторів дещо було виправлено, додано й удосконалено тим же Проклом Константинопольським; мабуть, деякі зміни вніс Патріярх Герман Константинопольський. Безсумнівно, значна участь у виправленні тексту й уставної частини Літургії, у внесенні так званих "рубрик", тобто написаних кіноваррю приміток у тексті про дії священнослужителів, у внесенні "дияконського", належить Патріярхові Константинопольському Філофею (1354-1376). Але й після цього історія внесення змін до тексту цих Літургій не зупинилась. У Росії діяльність Патріярха Філофея продовжував митрополит Кипріян. Потім, як ми вже згадували, слов'янська практика внесла читання тропаря "Господи, Ти, що Пресвятого Твого Духа..." у момент закликання Св. Духа на Дари. Десь на Сході, як про це свідчить Євхологій єп. Порфирія, був приблизно у VIII столітті звичай читання різних заамвонних молитов залежно від свят. Слов'янська традиція внесла заупокійну ектенію. Греки останнім часом вилучили ектенії за оглашенних та за вірних, як такі, що вже втратили своє пряме призначення. Чини слов'янської та грецької проскомидій значно відрізняються. Кожна помісна традиція ревно й свято дотримується і не без болю поступається своїм місцем. Не доводиться, нарешті, говорити про надзвичайне ускладнення архиєрейського ритуалу Літургії.

ПОПЕРЕДНІ ЗАУВАЖЕННЯ

Будучи Таїнством таїнств й центральним моментом християнського релігійного життя, Божественна Євхаристія особливо точно й докладно розроблена з точки зору свого уставу. Для своєї відправи вона вимагає цілком визначених умов, як відносно осіб, що її відправляють, так і часу й місця, священного посуду, начиння й книжок, потрібних для її здійснення.

1. Особою, що відправляє Літургію, може бути тільки законно рукоположений ієрей або єпископ, який не заборонений у священнослужінні й призначений відправляти її у певній церкві постійно (на правах настоятеля або його помічника) або на певний визначений випадок. Відправа Літургії в іншій церкві без дозволу її настоятеля забороняється. Цей ієрей:

а) повинен відправляти Літургію за визначеним уставом та звичаями Православної Церкви, не вносячи в неї самовільних доповнень та змін, що викривляють її сенс або порушують установлені звичаї. Тому неприпустима будь-яка сваволя, самовільна ініціатива у царині реформаторських спроб, хоча б і просякнута вартими поваги мотивами, такими як: наближення до духу першохристиянства або намаганням зробити Літургію більш, так би мовити, "близькою" для вірних (голосне читання молитов, відправа з відкритими царськими воротами, самочинні виголоси і т. д.). Почуття пастирського такту, з одного, й літургійна обізнаність, стиль, церковна культура, з іншого боку, повинні завжди урівноважувати у священикові будь-яку крайність, як тупого уставного буквоїдства, так і вульгарного новаторства;

б) повинен підготуватися до Літургії духовно й тілесно. Духовно: він повинен сам відправити, або вислухати, або прочитати келійно вечерню, ранішню, повечір'я, полуношницю й часи і прочитати молитовне правило до св. причастя. До духовного приготування належить також і приготування себе відповідними роздумами, читанням Свящ. Писання, святоотцівських і аскетичних творів. До тілесного приготування належить всіляке утримання, тобто для одружених священиків (а також і для мирян-причасників) відмова від статевих зносин, від надмірного споживання їжі й пиття вина і, зрозуміло, відмова від вживання будь-чого, починаючи від 12 години ночі. Ієрей, що має слабкість куріння, також повинен після півночі відмовитись від тютюну. Зрозуміло також, що відправа Літургії немислима з якимось тяжким гріхом на совісті.

в) Священик повинен причаститися Св. Таїн під час відправи ним Літургії.

г) Священик може відправляти щоденно тільки одну Літургію; друга Літургія на тому ж антимінсі теж неприпустима.

д) Для диякона відправа Літургії так звана "невідправа", тобто, не причащаючись і не виголошуючи відомих слів та виголосів, є послабленням, якого належить всіляко уникати.

2. Час відправи Літургії визначається церковними постановами й звичаями. Літургія може відправлятися у будь-який день, окрім деяких днів у році. З глибокої давнини були відомі дні, в які Літургія не відправлялася. Вони для різних Помісних Церков та у різний час були різними. Тепер Літургія зовсім не відправляється: у середу й п'ятницю Сирного тижня, у понеділок, вівторок і четвер 1-го тижня Великого Посту. У Велику П'ятницю не відправляється, окрім того випадку, коли з нею співпадає Благовіщення, і тоді належить відправляти Літургію Золотоуста. У католиків, навпаки, це єдиний день, коли відправляється Літургія Напередосвячених Дарів. 10 днів у році відправляється Літургія св. Василя Великого. У час Великого посту по середах і п'ятницях перших шести тижнів, у четвер п'ятого тижня, у дні Сорока мучеників й Віднайдення голови св. Івана Хрестителя і, нарешті, у перші три дні Страсного тижня – відправляється Літургія Напередосвчених дарів; в інший час – Літургія Золотоуста.

Що стосується години, то, за думкою Матвія Властаря, Літургію належить відправляти у третій час, тобто о 9 годині ранку, час, коли було сходження Св. Духа на апостолів. Кон- стантинопольський Патріярх Паїсій у своєму посланні до Москви писав, що не варто буквально й виключно дотримуватись цього часу. Насправді, у навечір'я Різдва Христового, Богоявлення, Великого Четверга и Вел. Суботи Літургія починається вечірнею і, таким чином, повинна була б відправлятися після 12 години дня; а ми через послаблення відправляємо її вранці. У будь-якому випадку, звичай вимагає відправляти Євхаристію до півдня. Традиція єрусалимських монастирів, яка йде, за переданням, від св. Сави Освященного, вимагає, щоб Літургія закінчувалась до сходу сонця.

3. Місцем відправлення Літургії служить храм, канонічно освячений архиєреєм й не осквернений ні вбивством, ні самогубством, ні пролиттям крови або вторгненням поган чи єретиків. Літургія може бути відправлена тільки на правильно освяченому престолі з мощами у ньому або на переносному, але з антимінсом з мощами. У крайньому випадку Літургія може бути відправлена у будинку, у придатному для цього приміщенні або навіть під відкритим небом, але, зрозуміло, на антимінсі. Для кожної такої відправи Літургії поза храмом потрібний дозвіл архиєрея. На Сході греки ставляться до цього суворіше й неохоче, щоб не сказати ніколи, не наважуються відправляти Літургію поза храмом.

4. Святий посуд і священні предмети:

а) Антимінс, освячений та підписаний канонічним архиєреєм, з мощами, що вшиті у нього. Грецькі антимінси не мають мощей, бо відправа Літургії не на справжньому престолі з мощами у ньому у них не допускається. Антимінс повинен бути без дірок, не порваний, чистий. Після кожної відправи Літургії усі крихти й рештки Дарів повинні бути ретельно зібрані й спожиті. За недбале ставлення до антимінсу священик суворо відповідає перед благочинним й архиєреєм.

б) Св. чаша, св. дискос, звіздиця, копіє, ложечка й губка – все це повинно бути чистим, цілим і неушкодженим.

в) Богослужбові книжки: Святе Євангеліє, Апостол, Служебник, Часослов або Слідувана Псалтир, збірка нот для співу або інші необхідні для відправи книжки. "Німа меса" у Православній Церкві не практикується, й тому необхідна участь читця й співця, а також і прислужника у вівтарі.

Більш докладні вказівки стосовно Літургії можна знайти у так званих "Навчальних відомостях", що друкуються у кінці слов'янських служебників.

5. Речовина для Літургії. Це є хліб і вино, тобто плоди, які встановив, вживав і благословив Сам Господь для Його Пасхальної Вечері. Хліб повинен бути чистим пшеничним, добре випеченим, не пліснявим, не гірким, не дуже пухким, але й не черствим, щоб з нього можна було легко вирізати Агнець і виймати частки. Використовується хліб у вигляді 5-ти (у старовірів 7) просфор із квасного тіста. На них повинна бути відповідна печатка.

Інколи у деяких церквах для так званої "Богородичної" просфори використовуються просфори з печаткою ΜΡΘΥ, а для "дев'ятиричної" з 9 рельєфними трикутниками. Це полегшує вирізання часток й цілком допустиме. Що ж стосується печаток з барельєфними зображеннями Божої Матері, святих або деяких свят, то цього не можна виправдати, оскільки священик у такому випадку прорізає саме священне зображення. На Сході використовується одна велика просфора з п'ятьма печатками, що розташовані хрестоподібно. У нас просфори виготовлялись посадовими особами, що були підпорядковані благочинним, так званими просвірнями, звичайно вдовами духовних осіб. На Сході просфори можна купувати у християнських булочних, або ж вони випікаються самими християнами, що бажають вчинити, за давнім і до цих пір ще не забутим звичаєм, своє приношення, тобто саме "просфору". У сирійців-несторіян просфори пече сам священик.

Вино повинно бути чисто виноградним, без домішок якихось ароматів або інших речовин. З давнини ми зберігаємо передання про приношення саме чисто виноградного вина, а не чогось іншого. У Навчальних відомостях говориться: "Речовина Крови Христової є вино, з плоду виноградного, тобто вичавлене з грон виноградної лози. Належить цьому вину мати властивий смак і запах, і для пиття воно повинно бути приємним, не змішаним з якимось іншим питвом, окрім того, що з грон... Вином не може бути будь-який сік з різних овочів та ягід, тобто яблучний, грушевий, вишневий, терновий, малиновий чи інший подібний до цих". "Corpus jur. canonic!" також наказує: "Vinum debet esse naturale, ex genimine vitis, non corruptum" [Вино повинно бути натуральним, з плоду лози, не зіпсоване] (Сап. 815). В Православній Церкві звичайно використовується червоне вино; у латинян – біле. Румунська Церква також допускає біле вино.

переклав та підготував священик Ігор Литвин

ЄВХАРИСТІЯ, MS WORD – ZIP архів, 314 Kb

вгору
На початок
сторінки
До циклу лекцій
недільної школи

Контактуйте з авторами Веб – сайту:

Настоятель Свято-Юріївської парафії м. Полтава

ієрей Ігор (Литвин)     тел. 00380 (532) 586025,

Веб-майстер, співавтор цього сайту, перекладач

брат Володимир    тел 00380 (532) 586777

Кількість візитів до сторінок цього сайту з 10 вересня 2001 року –