Мапа сайту Української Автокефальної Православної Церкви в м. Полтава
Українська Автокефальна Православне Церква в Полтаві запрошує до себе і до своєї електронної версії в Інтернеті  
МАПА САЙТУ   ХТО МИ?   ДЕ МИ?   НОВАЧКИ   ПРАВОСЛАВНІ   "КАНОНІЧНІ"   ІСТОРІЯ   АДРЕСАР   НОВИНИ
Назад до головной сторінки сайту Св-Юріївської парафії УАПЦ в Полтаві До циклу проповідей

БАПТИЗМ, ЯК РІЗНОВИД ПРОТЕСТАНТИЗМУ

До циклу лекцій
недільної школи

БАПТИЗМ, MS WORD – ZIP архів, 52 Kb

Баптизм (від грецького Βαπτισμα : хрещення) - один із напрямів протестантизму.

Заснування

До початку 1500 року в різних країнах Західної Європи почали утворюватися групи віруючих, які не погоджувалися з діями Католицької Церкви по країнах свого поселення.

Початок XII століття - і наступні декілька століть - стали часом виникнення нових християнських течій у Західній Європі, зокрема: анабаптисти (Швейцарія - Німеччина, 1527 р.), баптисти (Нідерланди, 1609 р.), перша баптистська церква - Англія, 1612 р.

Перші баптисти були англійцями-конгрегаціоналістами, які через релігійні переслідування емігрували з Англії до Нідерландів. Засновником баптизму й першим керівником першої баптистської громади став Джон Сміт. У 1612 році, коли в Англії виникла хвиля релігійних переслідувань, частина амстердамських баптистів повернулася на батьківщину - але вже без засновника баптизму. І в цьому ж, 1612 році, у Лондоні виникла перша баптистська громада. Саме в Англії повністю сформувались віровчення і догмати - і саме в Англії вони почали називати себе баптистами. Спершу течія мала незначне поширення, хоча вже у війську пуритан Олівера Кромвеля були її представники.

Баптисти в Україні

І в Україні відомі кілька центрів пробудження. Баптистські громади виникли на основі штундизму - течії протестантського характеру, що розвивалася в німецьких колоніях. Першим у 1852 році стало село Основа Одеського повіту Херсонської губернії. Потім були села Карлівка та Любомирівка Єлизаветградського повіту Таврійської губернії. Визначним проповідником на Наддніпрянщині був простий селянин Рябошапка. На Західну Україну євангельський рух дійшов пізніше: на Волинь у 1864 році, на Буковину, яка була під Румунією у 1920 році, на Галичину у 1920-1925 роках. У Бессарабії пробудження почалалося в 1870 році. А вже в 2000 році в Україні було понад 2000 громад та близько 150 тис. членів баптистських церков. За радянських часів баптистів переслідували, багато з них загинули по таборах. В 60-х роках баптистський рух зазнав розколу - виділилася група т. зв. "прокоф'євців", які вирізнялися консерватизмом й антирадянським спрямуванням. Ця група отримала назву "нереєстровані" або "відділені" й сформувала свій провід (Рада церков), друкований орган тощо. Основна течія (і набагато чисельніша) називалася "реєстровані". Виникли й менші групи - "чисті" баптисти та "автономні" громади. Репресії влади однак були спрямовані й проти "реєстрованих" і проти "нереєстрованих". З останніх найбільш відомим є в'язень радянських таборів Георгій Вінс. В Україні Головою Союзу євангельських християн-баптистів (ЄХБ), тобто "реєстрованої" течії, з 1990 по 2006 рр. був Григорій Іванович Комендант; у 2006 р. Головою ЄХБ України був обраний В'ячеслав Васильович Нестерук.

Віровчення

Віровчення баптистів засновано на лютеранстві та кальвінізмі. Особливе значення надається особистій вірі: баптисти спростили культову і церковну організацію, обряд хрещення проводять над дорослими, мотивуючи це тим, що Ісус Христос прийняв хрещення в дорослому віці (Матв.3:16), а також (1Петр.3:21), де читаємо, що хрещення - це обіцянка Богові доброго сумління. Хрещення розглядається як знак духовного відродження, а баптизм, у свою чергу, вимагає від віруючих активної місіонерської діяльності.

Статут віри

Визнання віри Євангельських християн-баптистів

1. Святе Письмо

Віримо, що Біблія - канонічні книги Святого Письма - є богонатхненим за своєю природою духовним письмовим твором, справжнім Словом Божим, яке виражає Боже Самовідкриття. Визнаємо, що в тексті оригіналу Біблія є непомильною, авторитетною і достатньою на всі часи. Тому, маючи Божий авторитет, Святе Письмо - це для нас практична настанова у всіх аспектах життя.

2. Бог

Віримо в єдиного, живого та істинного Бога, в Особу безначальну, - таку, що вічно існує, усе знає, є святою, усюди присутньою та всемогутньою, Творцем і Володарем усього, що існує: видимого й невидимого світів.

Ми віримо в те, що Бог є триєдиним: Отець, Син і Святий Дух. Кожна Особа Трійці володіє усією сукупністю божественних рис та є рівною в них іншим. Триєдиний Бог у Своєму єстві є нероздільним, так що Отець - Бог, Син - Бог і Святий Дух - Бог, але не три Бога, а один Бог.

Віримо в Бога-Отця - ніким не створеного, безначального, Творця всесвіту.

Віримо в Бога-Сина Ісуса Христа, не створеного, а однородженого від Отця та єдиносущного Отцю, істинного Бога, через Якого почало бути все. Заради спасіння людей Він став істинною Людиною, бувши непорочно зачатий у лоні Діви Марії від Духа Святого. Він прожив безгрішне життя, помер за гріхи людей, був похований, воскрес, вознісся, сів праворуч Бога-Отця і знов прийде у славі судити живих і мертвих.

Ми визнаємо, що Ісус Христос є єдиним посередником між Богом і людиною.

Віримо в Бога - Духа Святого, не створеного, Який походить від Отця через Сина, є істинним Богом і рівним Отцю й Сину. Він є Учасником у створенні світу, у справі спасіння людини, у збудуванні Церкви. Він є натхненником Святого Письма. Він викриває світ у гріху, прославляє Христа, настановляє віруючих.

3. Людина

Віримо, що Бог створив людину безгрішною, за Своїми образом і подобою. Визнаємо, що Бог створив людину вільною у виборі між добром і злом. Перші люди самостійно обрали шлях непослуху своєму Творцеві й цим згрішили проти Бога. Через це гріхопадіння перших людей усе людство успадкувало від них гріховну природу та смерть.

Віримо, що Бог у Своїй любові передбачив план спасіння людей через добровільну жертву Ісуса Христа за наші гріхи. Ісус Христос взяв на Себе всі людські провини й витерпів кару за них на Голгофському хресті. Спасіння звершується Богом через благодать, людина приймає спасіння вірою. Через віру людина отримує виправдання. Наслідком навернення до Бога є народження згори від Святого Духа (відродження). Наслідком виправдання є освячення - процес відокремлення від гріха, посвяти себе Богові та преображення в образ Ісуса Христа. Християнин має освячуватися постійно протягом усього життя. Людина виявляє свою віру через свої вчинки.

4. Церква

Віримо, що Церкву створено Ісусом Христом. Вона є зібранням народжених згори людей, які викуплені Ісусом Христом з усіх народів протягом усіх часів. Визнаємо, що Ісус Христос є Головою Церкви. Належність людини до Церкви Христової виявляється через належність до однієї з місцевих церков.

Місцева церква є зібранням народжених згори людей, які мешкають в одній місцевості, поєднані однією вірою та добровільно об'єдналися для спільного служіння Господу та задоволення своїх духовних потреб. Віруючі приєднуються до місцевої церкви через водне хрещення по вірі. У кожній місцевій церкві Господь поставляє служителів (пасторів та дияконів) через обрання їх місцевою церквою.

Віримо, що водне хрещення по вірі є заповіддю Господа Ісуса Христа, установленою для тих, хто навернувся до Бога, розкаявся у своїх гріхах, увірував в Ісуса Христа як свого особистого Спасителя та пережив народження згори. Передумовою хрещення є свідоме визнання людиною своєї віри в Ісуса Христа як особистого Господа й Спасителя. Хрещення звершується служителями церкви у вигляді повного занурення новонаверненого у воду.

Віримо, що Вечеря Господня - це заповідь Господа Ісуса Христа, яка була встановлена Ним для згадування та сповіщання Його страждань та смерті. Ми визнаємо, що хліб та вино вказують на тіло та кров Ісуса Христа. Вечеря Господня виражає єднання віруючих з Ісусом Христом та один з одним; участь у Вечері Господній мають право брати члени церкви, що знаходяться в мирі з Богом та церквою.

5. Другий прихід Христа

Віримо в другий прихід Господа Ісуса Христа на землю в силі та славі, у воскресіння померлих у Христі та в переміну тих віруючих, які на час підхоплення Церкви будуть живі. Віримо в зустріч Церкви із Христом на хмарах. Ми віримо в тисячолітнє Царство Христа. Також віримо у воскресіння всіх померлих та праведний суд Божий над кожним із них: після суду наступить вічність, яка для одних буде вічним блаженством із Христом, а для інших вічними муками.

6. Принципи християнського життя

Віримо, що шлюб є створений Богом як союз чоловіка та жінки. Чоловік та жінка з'єднуються для взаємної допомоги, підтримки та продовження людського роду. За Святим Письмом, чоловік може мати одну дружину, і, подібно, жінка - одного чоловіка. У випадку смерті чоловіка чи дружини Слово Боже не забороняє тому, хто залишився, вступати в шлюб. Віримо, що тим, хто вступив у шлюб, Господь наказує не розлучатися, дозволяючи розлучення через перелюб чи розпусту однієї зі сторін. Визнаємо, що дошлюбні статеві стосунки, а також союз між особами однієї статі, є гріхом. Визнаємо, що діти в сім'ї є дорогоцінним подарунком від Бога та що батьки несуть відповідальність за виховання своїх дітей.

Визнаємо, що свобода совісті є одним із невід'ємних прав людини, що ніхто не має права примушувати людину вірити чи не вірити в Бога, практикувати чи не практикувати свою віру.

Віримо, що владу встановлено Богом для захисту добрих та покарання злих людей. Ми визнаємо, що Господь наказує нам молитися за правителів, мир та правосуддя. Визнаємо, що християни повинні бути зразковими громадянами своєї держави. Визнаємо, що християни мають право працювати в органах влади. Також ми визнаємо, що християни повинні виконувати закони своєї держави, якщо ці закони не обмежують свободи совісті та свободу виконання Божих приписів. У противному випадку залишаємо за собою право чинити згідно зі Словом Божим.

Визнаємо, що відокремлення Церкви від держави відповідає принципам Святого Письма та що Церква не може знаходитися під керівництвом світської влади.

Дане Визнання віри є коротким викладом основних положень віри євангельських християн-баптистів.

Напрямки

У світі баптизм поділяється на кілька напрямків. Зокрема: "загальні" (вважають,що Христос помер за все людство), "часткові" (Христос помер не за всіх, а лише за "частку", тих, хто передбачені до спасіння), "відкриті", "закриті", "зміїні" (невелика фундаменталістська група у США), "примітивні" тощо. За часів СРСР місцеві баптисти також поділилися на кілька напрямків: "реєстровані" (за часів СРСР були зареєстровані владою, більш модернізовані), "нереєстровані" або "відділені" (не визнавалися владою, більш консервативні), а також "чисті" та "автономні" громади. Даний поділ характерний і для сучасної України.

Статистика

На 2007 рік у світі налічується біля 110 млн. баптистів. Найбільша кількість баптистів у США (37,5 млн.).

Апологія проти доктрини баптистів, викладеної д-ром Джеймсом Керролом у книзі "СЛЕД КРОВИ"
або "История баптистской церкви"

(Carroll, J.M. The Trail of Blood . Ashland Avenue Baptist Church, 1967.)

Було б зухвалим заперечувати той факт, що люди, які складали й складають єдину святу соборну (всесвітню або гр. католичну) апостольську Церкву, час від часу виявляли звичайну людську слабкість і збочували з єдиного істинного шляху, тобто грішили. Грішили й грішать, як рядові християни, тобто миряни або паства, так і служителі або пастирі. Явною ознакою гріха є, безумовно, нелюбов, яка, за вченням Ісуса Христа, виявляється в засудженні інших, у жорстокості, у боягузтві, у нещирості, тобто в проявах гордині, коли людина або група людей намагається ідеалізувати себе й засудити та переслідувати інших, щоб так заспокоїти свою тривогу, угамувати свій страх. Але така поведінка притаманна всім людям, тому Спаситель і каже, що Він прийшов спасати не праведників, а грішників, бо, власне, досконало праведних немає й не може бути. Досконало Праведний один Бог, а ніяке створіння не здатне зрівнятися з Богом, а може лише визнати свою недосконалість і несамодостатність і компенсувати це, живучи в складі Божого Народу, тобто Христової Церкви. Отже, життя в Церкві - це постійна боротьба із власним гріхом. Ця боротьба має змінний успіх, і свої поразки або падіння християнам варто визнавати й відкрито критикувати, щоб менше повторювати. Але критикувати треба не Христову Церкву як таку, а все те, що від її імені робилося й робиться не так, тобто не з любов'ю. Та часто деякі прибічники Христа вважають саме себе, свою конфесію єдиною правильною, такою, що ніколи й ні в чому не схибила, тому критикують усіх тих, які перебувають поза межами їхньої релігійної організації, а хвалять винятково себе, проявляючи, таким чином, релігійний шовінізм - один із видів усе тієї ж гордині.

У цій апології ортодоксальної католичної Христової Церкви будуть висловлені деякі заперечення адептам баптистів, ніскільки не заперечуючи їхнього права на свободу совісті й не применшуючи тих страждань від переслідувань, яких вони зазнали не від Церкви, а від різних тоталітарних режимів, що прикривалися то християнською ідеологією, то атеїзмом.

Баптист д-р Керрол у своїй книзі стверджує: "Слово "церковь" никогда не употреблялось в единственном числе, если речь шла больше, чем об одной группе верующих. Церкви автономны и независимы в исполнении законов, дисциплинарных мер и обязанностей перед Богом, но взаимодействуют в труде." Отже, виходить, що немає ніякої єдиної Христової Церкви, тобто єдиного Божого Народу, а є лише "группы верующих", тобто багато різних малих Божих народиків. Але у вступі ми читаємо: "Данная история свидетельствует, как исполнялись обетования Господни, данные Церкви." Значить, Господь усе ж обіцяв Церкві, а не численним церквам. Щоб прояснити це питання, ми детальніше зупинимось на самому понятті "Церква".

У грецькому світі слово "екклезія", якому в слов'янських перекладах відповідає слово "церква", означало зібрання "демосу", народу як політичної сили. Слово "церква" походить від грецького "kuriake (oikia)", що буквально означає Божий Дім, але не стільки в сенсі будівлі, як у сенсі Божого Роду. В євреїв слово "кагал" означає релігійне зібрання, це значення збереглося й у новозавітному розумінні слова "екклезія". Кагал збирався в синагозі, отже, церква й синагога - це синонімічні терміни. Вибір слова "екклезія" обумовлений співзвуччям слову "кагал", а також і міркуваннями етимологічного характеру: цей термін, що походить від "еккалео" (призиваю з, скликаю), указував, що Ізраїль, Божий Народ, був зібранням людей, скликаних за Божою ініціативою. Грецьке словосполучення "клете агіа" (κλητη αγια) є буквальним перекладом єврейського "мікра кодеш", тобто "священне зібрання" (Вих 12, 16; Лев 23:3; Числ 29:1).

Ісус Христос, засновуючи новозавітний Божий Народ як продовження старозавітного, назвав його біблійним терміном релігійного зібрання (по-арамейському Він казав або "'едта", або "кенішта", це слово найчастіше передається словом "синагога" (συναγωγη) або - "кегала"). Перше християнське покоління, усвідомлюючи себе новим Божим Народом, як писав ап. Петро: "Ви - колись не народ, а тепер Божий Народ" (1 Петр 2:10), первообразом якого було зібрання в пустелі (Дії 7:38), взяло собі назву, яка, походячи зі Св. Письма, була дуже підходящою для позначення його як "Ізраїлю Божого" (Гал 6:16). Цей термін містить у собі ідею заклику, яким Бог пропонує благодатно в Ісусі Христі спочатку юдеїв, а потім і язичників утворити "Священне зібрання" останніх часів (1 Кор 1:2; Рим 1:7:).

Божий задум спасіння з'явився ще "перед заснуванням світу" (Еф 1:4) і почав діяти серед людей із появою Адама. Бог від початку приготував зібрання разом розсіяних Божих дітей (Ін 11:52), тому Церква є Божим Народом, тобто людьми, що прийняли дар спасіння в Ісусі Христі (Дії 2:47): "ми, яких спасають", пише ап. Павло (1 Кор 1:18).

Людина покликана Богом жити в суспільстві (Бт 1:27; 2:18), де постійно зберігається зв'язок любові з Ним (Бт 3:8). Але такому життю заважає гріх. Замість того щоб стати головою народу, зібраного для життя з Богом, Адам став прабатьком людства, що розділилося через ненависть (Бт 4:8; 6:11), розсіялося через гордість (Бт 11:8), віддалилося від свого Творця (Бт 36:8; 4:14). Постала потреба, щоб Новий Адам (1 Кор 15:45; Кол 3:10) започаткував нове творіння, тобто людство (2 Кор 5:17; Гал 6:15), у якому було б відновлене життя в єднанні з Богом (Рим 5:12), поєднане людство (Ін 11:52), а люди між собою примирені (Еф 2:15-18). Єдність цього нового створіння є вищою від розділень на народи й країни, усі його громади усвідомлюють себе осередками єдиної всесвітньої або католичної Εκκλησια.

Ап. Павло у видінні на шляху в Дамаск відразу отримав одкровення таїнственної, тобто містичної тотожності Христа й Церкви (Дії 9:4). Отже, ті, хто охрестився й приєднався до Церкви, є членами єдиного Христового Тіла, жива згуртованість якого підтримується в таїнстві Євхаристії (1 Кор 10:17), на Тайній вечері єдиної духовної родини.

Церква є Божим витвором, вона заснована Христом, оживляється Св. Духом (1 Кор 3:16; Еф 2:22), а доручена людям. Спочатку апостолам, "яких Ісус вибрав під дією Святого Духа" (Дії 1:2), а пізніше тим, які через покладання рук апостолів (хіротонію) отримали право реалізувати свою харизму або Божий дар управління (1 Тим 4:14; 2 Тим 1:6).

Церква свята (Еф 5:26), але в ній зібралися грішники (1 Кор 5:12), що відгукнулися на заклик Христа прийти в зібрання "святих" (Дії 9:13). Як і Христос, Церква їх не відштовхує, а пропонує їм прощення й очищення (Ін 20:23; Як 3:15; 1 Ін 1:9), знаючи, що бур'ян може стати пшеницею, поки смерть не перенесе кожного в час жнив (Мт 13:30). Перебування в Церкві введе в остаточне Боже Царство, яке змінить її із приходом Христа й у яке не ввійде ніщо нечисте (Одкр 21:27; 22:15). Усі члени Божого Народу (????), а не тільки його пастирі, покликані служити Церкві реалізуючи свої харизми.

Зрозуміло, що єдина Христова Церква або Божий Народ має свої окремі осередки або громади, і кожна з них представляє Христову Церкву в конкретному місці в конкретний час, але всі вони мають визнавати одну істину і єдину мету - єднання в любові з Богом і духовними друзями, і тому становлять глобальну, або всесвітню, або католичну єдність.

Доктор Карроль показывает, что в каждом веке были церкви, хранившие и преподававшие учения, переданные им от отцов. Он называет эти доктрины отличительными знаками новозаветных церквей.

Вот эти знаки:

1) Глава и основатель Церкви - Христос. Он - законодатель, а она - исполнительница (Матф.16:18; Кол. 1:18).

Дивний вибір цитата щодо "1-го знаку": "І Я тобі кажу: ти Петро (тобто камінь), і на цій скелі Я збудую Мою Церкву, і ворота Аду її не подолають." (Мт 16:18). На цю саму цитату посилаються римо-католики, бо першим Римським єпископом був ап. Петро й загинув там мученицькою смертю. Але справа в тому, що не тільки християни-баптисти, але й християни-католики вірять у те, що саме Христос є Небесним Головою Церкви.

2) Единственное руководство церкви в вопросах веры и практики - Библия (2Тим.3:15-17); единственный закон церкви - Новый Завет.

Виходячи зі змісту "2-го знаку", постає питання, а що постало раніше: Біблія чи Церква? Ось що ми читаємо про сучасний канон Нового Завіту: "Що ж до новозавітних книг, то тоді, як спершу (І-ІІ ст.) приймано за безсумнівно канонічні всі книги Н. З., пізніше, з появою апокрифів та у полеміці з євреями (ІІІ-IV ст.), у декого виникли сумніви стосовно второканонічних книг. Подальші наполегливі досліди призвели до устійнення християнського канону. Цей канон урочисто потверджено на Вселенських соборах. (...) Отже, християнський канон містить: у Ст. З. - 47, у Н. З. - 27 книг." Отже, виходить, що століттями Церква діяла, не маючи сталої Біблії, а чим же тоді вона керувалася? Значить, не Біблія керує Церквою, а, напроти, Церква укладає Біблію, керуючись Св. Духом.

3) Её имя - Церковь (Матф.16:18; Откр.22:16).

Усе-таки Церква з великої літери, а не численні окремі церкви із власним самоуправлінням.

4) Управление церкви - общинное, все члены равны (Матф.20:24-28; 23:8-12).

Щодо "4-го знаку", то тут наявне хибне уявлення про служіння. Будь-яке управління є служінням, але це не заважає управлінцям, як військовим, так і цивільним або духовним віддавати накази й наглядати за їхнім виконанням. Ось як ап. Павло здійснює своє вже єпископське, тобто наглядацьке служіння, листуючись із заснованою ним християнською громадою м. Коринфа: "Але, даючи накази, я за те не хвалю, що ви збираєтесь не для хорошого, а для поганого. Бо, по-перше, коли ви сходитись на зібрання, я чую, що є між вами розбіжності, і почасти цьому вірю. Бо мусить бути між вами й різниця в думках, щоб виявились серед вас випробувані. Тому, коли ви й збираєтесь разом, - ви Господньої вечері не їсте. Бо кожний раніше інших бере і їсть свою власну вечерю, і хтось - голодний, а хтось - п'яний." (1 Кор 11:18-21). Звісно, тут апостол говорить не про те, що хтось споживає власні хліб і вино окремо від інших членів громади. Їсти "свою власну вечерю", а не Господню, - це значить уперто наполягати на своєму власному виборі (єресі). Тому частина людей із такого зібрання розходяться розчарованими, розгубленими, зневіреними, тобто духовно "голодними", бо шукали любові і єднання, а ті, що вважають себе єдиними правильними інтерпретаторами істини, п'яніють від власної ілюзорної величі. Як бачимо, ап. Павло пише досить суворо як пастир Церкви й Божий слуга, про ставлення до якого, до речі, зазначає таке: "Будь-яка душа нехай підкоряється вищій владі. Бо немає влади, окрім як від Бога, а та, що існує, поставлена Богом. (...) Тому підпорядковуйся не тільки через страх, а й заради совісті" (Рим 13:1-2,5). Деякі, щоправда, чомусь уважають, що це ап. Павло говорить про тодішню світську язичницьку владу Римської імперії, але про саме про її представників він на початку свого листа до римлян пише зовсім інше: "Бо відкривається Божий гнів із неба на будь-яке нечестя й неправду людей, що тримають істину в полоні в неправди, бо те, що можна знати про Бога, явне для них, адже Бог їм об'явив. (...) Називаючи себе мудрими, вони збожеволіли й змінили славу Нетлінного Бога на подобу тлінної людини, і птахів, і чотириногих, і плазунів." (Рим 1:18-19, 22). Хіба міг апостол таких людей називати Божими слугами? Отже, Божими слугами він, очевидно, називав тих самих пастирів або служителів Церкви.

Коли ще в апостольські часи постали суперечливі питання, то християни вирішили спитати про це ієрархів: "І зібрались апостоли й пресвітери розглянути цю справу." (Дії 15:6). Отже, ні про яку рівність у ранній Церкві говорити не доводиться, бо рішення приймали служителі, що мають харизму пастирства. Не овечки духовні їх пасли, а навпаки. А ось, якою була практика заснування церковної ієрархії, ап. Павло пише єпископу о. Криту: "Я на те залишив тебе на Криті, щоб ти недокінчене доробив і поставив по всіх містах пресвітерів, як я тобі наказав." (Тит 1:5). Очевидно, що не йдеться ні про які вибори, а про поставлення вищим служителем підлеглих. Поставляли ж ієрархів тоді так: "Не занедбуй дару, що в тобі, який тобі був даний через пророцтво з покладанням рук пресвітерів (таїнство хіротонії)." (І Тим 4:14). Отже, не миряни (лаїки) обирали собі духовний провід, а старші рукопокладали своїх співробітників на Христовій ниві.

А з мирянами поводитись ап. Павло наказував єпископові Титу так: "Критяни завжди брехуни, злі звірі, ліниві обжери. (...) Тому викривай їх суворо, щоб вони були свідомі у вірі, не звертаючи уваги на юдейські байки й заповіді людей, що відвернулися від істини." (Тит 1:12-14). Як бачимо, ні про який плюралізм думок і рівність концепцій у Біблії не йдеться.

5) члены церкви - только спасенные люди (Еф.2:21; 1Петр. 2:5); члены церкви - только верующие, спасенные благодатью, не делами, через возрождающую силу Святого Духа.

У "5-му знакові" говориться, що "члены церкви - только спасенные люди", але, думається, що до кінця нашого земного шляху й до Остаточного суду або звільнення від нього, ніхто з нас не має права називати себе спасенним, бо це було б зухвалістю.

Зрозуміло, що спасіння людини Богом є благодатним, тобто дається даром, а не належить нам за виконання приписів закону. Але, якщо людина не потребує ніякого спасіння або шукає його деінде, а не в Церкві, то Бог їй не нав'язується. Христос радить: "Просіть, і дано буде вам; шукайте, і знайдете; стукайте, і вам відчинять." (Мт 7:7-8). То хіба - це не діла? Щоб у людини була мотивація шукати Бога, вона має вірити в Нього, але ап. Яків запевняє, що "віра без діл недійсна" (Як 2:20). Тому спасіння - це не одномоментний акт, а процес, який і є духовним або релігійним життям з усіма його ділами: постійною зацікавленістю або натхненням і навчанням, участю в таїнствах Церкви, духовним спілкуванням із ближніми. Усі ці діла і є, за своєю суттю, постійною молитвою, бо молитва - це приємні Богові діла, які Його умилостивляють, роблять милостивим до нас. А немолитва - це все те, що відвертає нас від Бога, збиває на манівці, це - пристрасті, через які ми зазнаємо душевних страждань. Головна пристрасть - гординя або самоідеалізація.

6) Обряды церкви - крещение по вере и последующая вечеря Господня (Матф. 28:19-20; 1Кор.11:23-26); эти обряды имеют символическое и поминальное значение, но не спасительное.

"6-й знак" називає таїнства або містерії всього лише обрядами. Але Св. Письмо говорить, що служителі Церкви "тримали таїнство ( ) віри в чистій совісті" (1 Тим 3:8). Отже, таїнство відрізняється від звичайного обряду саме тим, що воно впливає на нас невидимо, на духовному рівні, тому все, зроблене з вірою, є таїнством. Обряд, тобто зовнішній усталений бік будь-якого дійства, може бути організований і без віри, як, напр., першотравнева демонстрація у часи СРСР зовсім не свідчила, що всі її учасники щиро вірили у глобальну перемогу свєтської ідеології. Для більшості радянських громадян це було просто щорічне народне гуляння, урочиста частина якого відбувалася за певним обрядом.

7)Служители церкви - пасторы и диаконы (1Тим.3 гл.).

У Біблії все-таки згадуються три розряди пастирів або служителів: диякона (лат. міністри), тобто буквально служителі; пресвітери (лат. сенатори), тобто старшини; і єпископи (фр. контролери), тобто наглядачі.

8) Труд церкви - приводить людей ко спасению, крестя их (крещением, соответствующим требованиям Божьего Слова) и уча соблюдать все, что повелел Господь (Матф.28:16-20);

У "8-му знакові" говориться, що Церква покликана лише хрестити й навчати людей, завдяки чому вони спасуться. Натомість, ап. Іван говорить про інші пріоритети: "Сказав їм Ісус: запевняю вас: якщо ви не їсте тіла Сина Людського й не п'єте Його крові, не маєте життя в собі. Хто їсть Моє тіло й п'є Мою кров, той має вічне життя, і Я оживлю його в останній день." (Ін 6:53-54). На Тайній вечері Ісус пояснив апостолам, що Він мав на увазі під Своїми тілом і кров'ю, - хліб і вино, спожиті в лоні духовної родини. Звісно, таїнство хрещення є обов'язковою умовою входження в цю родину, тобто до складу Христової Церкви. А перебування в ній має бути свідомим, тобто християнам належить постійно навчатися, готуючись до цього головного таїнства єднання з Богочоловіком, як Він Сам і каже: "Хто їсть Мою кров і п'є Мою кров, у Мені перебуває, а Я в ньому." (Ін 6:56).

9) Финансовые ресурсы церкви - пожертвования. "Господь повелел проповедующим Евангелие жить от благовествования" (1Кор. 9:14).

10) Оружия воинствования церкви - духовные, не плотские (2Кор.10:4; Еф.6:10-20).

У "10-му знакові" говориться, що "оружия воинствования церкви - духовные, не плотские", але й це не зовсім так. Церква як Христове Тіло наразі перебуває у світі, який часто буває ворожим до неї, тому християни мають не лише право, але й обов'язок перед Христом боронитися від ворогів, що прагнуть знищити ті умови земного існування, у яких можна було б безперешкодно здійснювати право людини на свободу совісті. Без цієї свободи людина, за словами Христа, не може пізнати Істини, тобто Бога, і, таким чином, позбавляється самого життя. А хто не згоден, як казав один із президентів Америки, щодня бути готовим померти за свою свободу, той її не гідний.

Залишаючи Своїх послідовників у світі, Господь наказав їм: "...але тепер, у кого є гаманець, нехай візьме; також і торбу; і у кого ще немає, нехай продасть свою одежу і купить меч" (Лк 22:36). Звісно, Ісус не наказував християнам розповсюджувати віру в Нього за допомогою грошів і зброї, і подібне місіонерство є гріхом, але Він, очевидно, як Цар наказав нам боронитися й дбати про свободу й незалежність для всіх людей.

11)Независимость церкви - отделение от государства (Матф.22:21).

Сегодня существует множество церквей, и в основном каждая из них утверждает, что она - истинная. Доктор Карроль сделал то, что может сделать каждый из вас. Он взял вышеуказанные признаки и проверил, какая из церквей имеет их. Община, соответствующая этим признакам, указанным в Слове Божьем, является истинной церковью.

Щодо до "11-го знаку", то не можна не погодитись з тим, що Ісус не наказував створювати теократії, тобто т. зв. "християнські держави", хоча тодішній Ізраїль був як раз теократією. Навпаки, Господь наказав нам: "Ідіть і навчіть усі народи, христячи їх в ім'я Отця й Сина й Св. Духа, навчаючи їх дотримуватись всього того, що Я наказав вам." (Мт 28:19-20). Отже, християнин має відчувати себе космополітом, а не затятим патріотом, що зовсім не заважає йому любити свій народ так само, як і всі інші, бо тільки людина, яка любить власну душу, може спричинитися до спасіння душ інших. Але незалежність від держаного апарату тієї чи іншої країни не повинна робити християн вороже налаштованими проти нього, бо й ці держапарати складаються із чиновників, тобто з людей. Та й часто у світі трапляється, що непорозуміння з держапаратом тієї чи іншої країни робить неможливою місію Христової Церкви на теренах цієї держави. Тому Христос так наставляє Своїх посланців, тобто місіонерів чи апостолів: "Ось, Я посилаю вас, як овець поміж вовків: отже, будьте розумні, як змії, і безхитрісні, як голуби." (Мт 10:16).

Далі автор насмілюється брати на себе Боже право Остаточного суду й пише: "Папа Римский был всемирным диктатором. По этой причине анабаптисты ещё до реформации называли его антихристом." Усім відомо, що всі люди грішні, але гріх пересічної людини не має глобальних наслідків, тоді як великі провідники в будь-якій сфері людської діяльності своїми свідомими й несвідомими помилками часто спричиняють велике лихо. Та це зовсім не дає нам права порушувати Христові накази, а Він однозначно наказує: "Не судіть, щоб і ви не були судимі; бо, яким судом судите, таким будете судимі; і якою міркою міряєте, такою відміряно буде вам." (Мт 7:1-2). Ми маємо право засудити середньовічний псевдохристиянський тоталітаризм чи новочасні фашистські, націонал-соціалістичні, комуністичні чи теократичні тоталітарні режими, які вбивали, і вбивають не тільки людські тіла, але й душі, але засуджувати якусь посаду, а відтак і всіх, що її займав, було б надто огульним. На Римській кафедрі, звісно, сиділо багато негідників, але її посідали й звичайні хороші люди, і навіть святі.

Будь-хто, пропонуючи якусь альтернативу замість Христа, тим самим стає антихристом, бо приставка анти- означає саме замість, а не проти-, але, повторюю, щирість кожного з нас виявиться тільки на Остаточному суді, а до того не варто випереджувати Господа.

Баптисты не верят в апостольскую преемственность. Функции Апостолов прекратились с их смертью. И только Своей Церкви Христос обещал беспрерывное существование от ее учреждения до Его пришествия. Он произнес обетование: "Я создам Церковь Мою, и врата ада не одолеют ее" (Матф.16:18).

Зрозуміло, що кожен має право вірити в будь-що, але постають два питання. По-перше, апостольство перекладається із грецької як посланництво, а латиною - це місіонерство. Якщо ми не відмовимось від апостольської спадковості, то виходить, що продовжувати справу Христа буде нікому. Усі накази Господа, записані в Н. З., були дані саме апостолам, і саме їхні спадкоємці в усі епохи мають їх виконувати, здійснюючи цим присутність Христа у світі, а інакше зі смертю апостолів померла б і Церква. А, по-друге, ми знову бачимо, що Ісус говорить про Свою єдину Церкву, а не про якісь окремі громади.

Итак, имя "анабаптист" в истории является старейшим названием вероисповедания. Отличительной особенностью этих христиан было то, что они всегда отвергали человеческое учение о крещении младенцев и требовали перекрещивать обращенных взрослых. По этой причине их назвали анабаптистами.

Эта особенность была присуща многим христианам, которые носили другие имена, например: донатисты, павликиане, альбигойцы (древние вальденсы). Со временем слово "анабаптист" стало постоянным названием определенной группы христиан.

В начале шестнадцатого столетия, еще до основания лютеранской церкви, первой из всех протестантских церквей, приставка "ана" стала реже произноситься и со временем верующие-крещенцы стали называться просто баптистами.

Назва "анабаптист" перекладається як перехрещений і в Біблії не зустрічається. Навіть назва "християни" з'явилась вже тоді, коли не було ап. Павла, бо у своїх листах до громад різних міст він ніколи не називає свою паству "християнами".

Головне питання тут, треба розуміти, у тому, що повинно відбуватися першим: хрещення чи навернення. Звісно, в умовах ліберального суспільства, краще було б, аби першим відбувалося навернення. Але, у часи, коли писався Н. З., панував жорсткий патріархат, і навернення голови родини вважалося автоматичним наверненням усієї сім'ї. Хрещення є таїнством входження в склад новозавітного Божого Народу, як таїнство обрізання було актом зарахування до старозавітного. Ап. Павло наказує: "Якщо хтось не любить Господа Ісуса Христа, нехай буде анафема." (1 Кор 16:22). І ось батько став християнином, а дітей, що треба анафему вати аж поки повиростають? Тому ап. Павло й пише: "Хрестив же я й дім (родину) Стефанаса." (1 Кор 1:16). Тобто всю сім'ю або фамілію Степана, а не самих лише дорослих її членів.

Між іншим, коли це відбувалося, ще не був записаний Н. З., а чим же тоді повинна була керуватися новонавернена родина? Ап. Петро відповідає на це питання на прикладі родини сотника Корнилія: "Чи може хтось відмовити у воді хрещення тим, хто прийняли Духа Святого, як і ми (апостоли)? І наказав їм хреститися в ім'я Ісуса Христа." (Дії 10:47-48). Отже, охрещувались усією родиною, а діти навчалися, будучи вже християнами, хоча й не було ще, повторюю, записаного Н. З. Утім, навчатися варто всім і все життя.

А назва "анабаптист" належить тим, які змінюють одну християнську конфесію на іншу, наприклад, із християн-католиків стають християнами-баптистами й хочуть закреслити своє попереднє духовне життя або відсутність такого. Засуджувати таких людей не варто, але й особливо хвалитися цим також не бачу ніяких причин. Можна відмовитись від своїх рідних батьків і пристати до названих, але процес народження неповторний, так і хрещення є народженням від води й Св. Духа для духовного життя в будь-якій християнській конфесії.

Вступающие в церковь должны принять крещение по вере через погружение в воду и затем жить в полном послушании всем заповедям Нового Завета.

Младенцев, как и взрослых, в течение нескольких столетий крестили через погружение. Греко-православная церковь (очень большая ветвь христианства) до сих пор не переменила этой формы крещения. Она практикует крещение младенцев, но оно никогда не совершалось иным способом, кроме погружения.

Некоторые отступившие от истины церкви объявили крещение средством спасения, и, естественно, появилась идея принимать его как можно раньше. Так возникло учение о крещении младенцев. До этого верующие и только верующие были достойными кандидатами на крещение. Возлияние и кропление водой еще не практиковалось.

Ця досить банальна полеміка про те, чи методом занурення, чи методом кроплення належить хрестити, має щось від примітивної магії. Саме грецьке слово "баптізма", яке слов'янською чомусь переклали як "хрещення", насправді означає омовіння в сенсі очищення. Я не знаю, чому виникла ця плутанина між словами й поняттями помазання ( ) і омовіння ( ), але в таїнстві католичної ортодоксальної Церкви виконується й одна, і друга дія. І ап. Іван пише про сучасних йому християн: "Ви ж маєте помазання від Святого й знаєте все." (І Ів 2:20). Отже, християни - це помазані, а не тільки омиті, тобто не тільки "баптисти".

Сперечатися про те, яке омовіння є справжнім і кращим, це все рівно, що сперечатися про те, яке миття є дійсним - у ванні чи під душем? Це вульгарні суперечки, які не мають нічого спільного з богослов'ям, адже, як зауважує ап. Петро: "хрещення ( ) не є очищенням тіла, а є зобов'язанням доброї совісті перед Богом" (І Петра 3:21). І запевняти, що в Н. З. описується тільки хрещення методом занурення у воду є некоректним. Ось як описується ап. Лукою хрещення ап. Павла: "І пішов Ананія й зайшов у той дім, і, поклавши на нього руки, сказав: Брате Сауле, Господь послав мене, Ісус, що явився тобі на шляху, яким ти йшов, щоб ти прозрів і наповнився Святим духом. І відразу начебто луска відпала від його очей, і він прозрів, і підвівся, і був охрещений ( ). І поївши, зміцнів." (Дії 9:17-19). Як бачимо, Ананія не водив Павла ні на яку річку й, очевидно, що в тій квартирі, де Павло переживав депресію, не було ванни. Значить, Ананія просто омив його з миски, передавши дар Св. Духа методом хіротонії, тобто покладання рук. Так Павло став християнином, чи-то пак - учнем або святим, і апостолом. Зауважимо, що його ніхто не обирав на зборах.

У більшості східних помісних церков визнається хрещення й методом обливання, і методом занурення, мабуть, лише Московський патріархат, як і баптисти, наполягає, що хрестити треба тільки методом занурення й завжди наказував перехрещувати, зокрема, українців, охрещених обливанням. Тому адептів московського православ'я теж можна вважати своєрідними анабаптистами.

Заметив, что Библия придает крещению и обязанностям, связанным с ним, большое значение, они решили, что оно каким-то образом относится к спасению. Так в этот период в некоторых церквах появилась идея о возрождении через крещение. ...появилось новое серьезное заблуждение. Проявилось оно в перемене субъекта крещения.

Повторюю, що хрещення практикувалося Церквою задовго до того, як про нього було написано в сучасній Біблії, але дивно чути від палких прихильників Св. Письма, що так пізно "в некоторых церквах появилась идея о возрождении через крещение". Ця ідея була висловлена Христом іще тоді, коли Він особисто перебував на землі, і довго передавалася усно від одного покоління Його учнів до іншого, а потім, наприкінці І ст., була нарешті записана ап. Іваном. Ісус запевняв Никодима: "Якщо хто не буде народжений від води й Духа, не може ввійти в Царство Боже. Народжене тілом є тіло, і народжене Духом є дух." (Ін 3:5-6).

Новым было постановление о тайной исповеди - исповедание грехов на ухо священнику.

Дійсно, первісні християни практикували публічну сповідь, тобто людина говорила про свої духовні проблеми у вузькому колі своїх одновірців перед тим, як прийняти причастя, але при цьому, думається, страждала щирість, бо не дивно, що багатьом людям досить дискомфортно говорити навіть при друзях про свої сумніви, падіння, тривоги. Та й для слухачів це було зайвим випробуванням. По-перше, слухаючи про вади, яких не помічаємо за собою, ми відкриваємо своє серце для гордості, а, по-друге, до якоїсь міри відчуваємо себе суддями, від яких залежить подальше перебування людини в Церкві. Насправді, такий тягар мають нести не всі, а лише ті, хто наділений харизмою пастирства. Пастир зобов'язаний стежити за тим, щоб у Христовій отарі, яку йому доручили, не завелася паршива вівця, яка заразить усю отару. Ця духовна зараза називається біблійним терміном "єресь", тобто самовільний вибір несмиренної людини в тлумаченні принципових засад Н. Завіту. Ап. Павло наказує Титові, якого він поставив єпископом Криту: "Від людини єретика, після одного напоумлення й другого, відцурайся, знаючи, що така людина збилася з дороги й грішить, несучи засудження в самій собі." (Тит 3:10). Якщо таку людину не знешкодити, це засудження перейде на всю громаду й розпорошить її. А в таїнстві сповіді й покаяння християнин говорить не тільки "на ухо священнику", а Самому Христові, принаймні, Він так говорить: "Де двоє або троє зібрані в Моє ім'я, там Я з ними." (Мт 18:20). Отже, для того щоб сповідь була дійсною, достатньо присутності одного пастиря, який очолює цю громаду, і якого християнин шанує як свого духовного провідника.

Иисус Христос не дал церкви законодательной власти. Об этом говорят последние слова Нового Завета: "И я также свидетельствую всякому слышащему слова пророчества книги сей: если кто приложит что к ним, на того наложит Бог язвы, о которых написано в книге сей; и если кто отнимет что от слов книги пророчества сего, у того отнимет Бог участие в книге жизни и в святом граде и в том, что написано в книге сей" (Откр.22:18-19).

Взагалі-то, поділ влади на законодавчу, судову і виконавчу є надбанням Нового часу і практикується у передових країнах з кінця XVIII ст., але це є суто політичний поділ і до релігійного життя не має ніякого відношення. Насправді, Ісус, як ми вже згадували, не розділяв Себе й Своїх, бо ми перебуваємо з Ним у єдності й маємо Його владу. Тому Він і каже своїм учням: "Прийміть Святого Духа. Кому відпустите гріхи, прощені вони будуть, а на кому залишите, залишаться (ті грішниками)" (Ін 20:22-23). "Запевняю вас: що зв'яжете на землі, те буде зв'язане на небі; і що розв'яжете на землі, те буде розв'язане на небі." (Мт 18:18). Хіба може бути ще більшою влада, якщо вона не від цього світу? Саме про неї пише ап. Павло: "...похвалюсь нашою владою, яку дав Господь для вашого відтворення, а не для руйнування" (2 Кор 10:8).

Остання цитата, наведена д-ром Керролом, стосується кн. Одкровення, а зовсім не всієї Біблії. Апокаліпсис був написаний у часи імп. Доміціяна (81-96 рр.) на о. Патмосі. Отже, наприклад, Євангеліє від ап. Івана було написане вже після Апокаліпсиса, хоча в Біблії й розміщене перед ним, і тому виходить, за думкою баптистів, що на самого ап. Івана "наложит Бог язвы", що є повним абсурдом.

Одним из новых лжеучений, провозглашенных в то время, была декларация о невозможности спасения вне церкви.

Якщо можна спастися від духовної загибелі й поза Церквою, то навіщо Ісус взагалі її заснував, навіщо Він казав: "Я збудую Мою Церкву, і ворота Аду її не подолають." (Мт 16:18)? Спасіння неможливе поза Христом, а Церква і є Тілом Христовим, і саме вона здійснює тепер Його присутність на Землі. Втім, я не запевняю, що християни-баптисти знаходяться поза Церквою, не мені судити.

Теперь же в религиозном мире произошли серьезные перемены: христиане начали преследовать христиан.

Зрозуміло, що щирі християни ніколи не будуть переслідувати не тільки тих, кого вони вважають одновірцями, а навіть і своїх духовних ворогів, тобто людей інших конфесій. Отже, прикриваючись боротьбою за чистоту віри й захистом від невірних, дехто робив військові й карні злочини, займався протягом століть державним тероризмом. Повторюю, це робили не християни, а ті, хто лише прикривався цією назвою.

Церковная иерархия стала определенным началом той системы, которая вылилась, в конце концов, в известную всем католическую или вселенскую церковь. Следует отметить при этом, что зарождение этого произошло еще в конце второго, начале третьего века, когда появились новые понятия о епископах и пастырском управлении церковью.

Слово "ієрархія" є складним і перекладається із грецької як священне начальство. Постає питання: чи є в новозавітній Церкві священство? Так, зокрема, ап. Петро рекомендує християнам бути "священством святим" (І Петра 2:5). А є у Церкві начальство? Так, бо ап. Павло пише: "Бо як в одному тілі в нас багато членів, але не у всіх членів те саме призначення, - так ми численні складаємо одне Тіло в Христі, а кожний, зокрема, ми - члени один одного, та маємо різні обдарування за даною нам благодаттю: якщо промовця - то в згоді з вірою; якщо служіння (διακονια) - то служіть, якщо наставництва - то навчайте, якщо умовляння - умовляйте. Хто роздає - не пишайся; хто начальствує - з наснагою; хто милує - з радістю." (Рим 12:4-8). Отже, церковна ієрархія була від самого початку Церкви й не є якимось збоченням або гріхом.

Чтобы привести в исполнение и завершить этот греховный союз, в 313 году был созван собор. Многие церкви прислали своих представителей, но не все. Собор оформил объединение церкви с государством, создал иерархию. Иисус Христос как глава Церкви был отстранен, а император Константин поставлен (хотя и временно) главой церкви.

На Першому всесвітньому соборі головним питанням була єресь одного із пресвітерів м. Олександрії на ім'я Арій, який був вихований у дусі неоплатонізму й тому вважав Ісуса Христа не Богом, а творінням. Собор постановив, що відповідно до Св. Передання й Св. Письма Ісус Христос є Богом і Людиною в одній діючій Особі (іпостасі). Тому подібні пересмикування розраховані на необізнаних людей і є звичайним шахрайством у духовній сфері. Звісно, втручання світських чинників у духовні справи було і є великою бідою для Церкви, але не воно є головним підсумком І всесвітнього собору.

Таким образом, христианство фактически станет всемирной религией, а Римская империя - мировой империей.

Римська імперія стала всесвітньою задовго до часів імп. Костянтина, але, безумовно, оголошення християнства державною ідеологією імперії стало важким випробуванням для християнства, яке, між іншим, всесвітньою релігією зробив Христос, бо Він послав Своїх послідовників до всіх народів нашої планети.

При создании католической иерархии Константин, ставший ее главой, ещё не был христианином.

Ніколи імп. Костянтин не був названий головою Церкви, хоча фактично керував скликанням І всесвітнього собору, на якому було засуджене аріанство як єресь. Надалі він сприяв то ортодоксам, то аріанам, а охрещений був перед смертю саме аріанським єпископом Євсевієм, а не ортодоксальним і католичним.

Намереваясь создать государственную религию, Константин стал принуждать тех, кто не соглашался с ним. Многие христиане понимали, что задуманное Константином противоречит новозаветному учению, и добросовестно сопротивлялись. Отсюда и начались дни, годы и даже столетия жестокого преследования тех христиан, которые оставались верными первоначально преподанному учению Христа и Апостолов.

Итак, мы говорим о событиях, происходящих в III-V вв. Иерархия, организованная под руководством Константина, быстро возросла и вылилась со временем в католицизм. Эта новая, развивающаяся церковь, соединенная со светским правительством, больше не была исполнительницей Нового Завета. Она стала законодательницей - изменяла и отменяла старые законы, издавала новые, чуждые Евангелию.

Коли імп. Костянтин став прибічником аріанства, то спротив йому чинили саме ортодоксально-католичні християни, за що їх переслідувала тодішня імператорська влада.

На четвертом вселенском соборе, состоявшемся в Халкедоне в 451 году, к растущему списку заблуждений было присоединено еще одно совершенно новое учение - учение о поклонении Марии, матери Иисуса, известное под названием "Мариолатри". У верующих появилась нужда в новом посреднике. Расстояние между ними и Богом было таким огромным, что им казалось мало одного посредника, несмотря на то, что им был Сам Христос, Сын Божий. Возникло мнение, что нужно иметь еще одного посредника, и Марии как посреднице стали возносить молитвы. А она, согласно новому учению, передавала их Христу. Сначала это новое учение вызвало большое волнение, многие возражали. Но в конце концов оно превозмогло и было принято как неизменное учение католической церкви.

Цей собор просто постановив, що Діва Марія є Богородицею, а не Христородицею, як того вимагали єретики, бо Христос відповідно до Євангелія є Богом: "Відповів Хома й сказав Йому: Господь мій і Бог мій! Каже йому Ісус: ти тому повірив, що побачив Мене." (Ін 20:28-29). Ніколи Церква не встановлювала поклоніння Богородиці, бо поклоніння належить лише Богові, але не шанувати Божу Матір було б блюзнірством. Діва Марія є найпочеснішим членом Христового Тіла, і саме за бездоганне виконання Своєї місії Вона має таку велику честь у Церкві, як про це говориться й у Біблії: "І сказала Маріам: Величає душа Моя Господа, і радіє дух Мій через Бога, Спасителя Мого, що зглянувся Він на покору раби Своєї; бо відтепер будуть називати Мене Блаженною всі роди." (Лк 1:46-48). Н. З. описує, як на весіллі в м. Кані Галилейській Ісус виконав прохання Своєї Матері, зважаючи на цей прецедент, християни й просять Марію благати Христа про ту чи іншу милість.

Сессии седьмого собора проводились в Никее в 787 году, второй раз в этом городе, по указанию императрицы Ирины. На заседаниях было утверждено поклонение изображениям и поклонение святым. Церковь вовлекалась все глубже и глубже не в христианство, а в язычество.

Первое лжеучение - иконопочитание или поклонение изображениям - было прямым нарушением одной из заповедей Божьих: "Не делай себе кумира" (Исх.20:4). А второе лжеучение - поклонение святым. Для этого учения нет ни малейшего основания в Библии. Только один случай обращения к святому приведен в Писании, чтобы показать его безрассудство,- это молитва богача к Аврааму (Лук.16:24-31).

На VII всесвітньому соборі Церква відновила іконошанування, а не іконопоклоніння. Ікони (образи) шануються тому, що вони показують нам первообрази. Ісусу християни поклоняються як Богові, а святих шанують як членів Христового Тіла, як пише ап. Павло: "...бо вони заспокоїли мій дух і ваш. Отже, шануйте таких." (І Кор 16:18).

Наведена д-ром Керролом цитата із кн. Вихід належить до постанов Ст. Завіту, а в наші часи ситуація кардинально змінилась. Ап. Іван пише: "Бога ніхто не бачив ніколи: Єдиний Рідний Бог, що є в лоні Отця, Він об'явив." (Ін 1:18). Отже, Бог тепер має вигляд, образ, і ми не можемо ігнорувати цей факт. А як ще можна ставитись до зображення Бога, як не із глибокою пошаною?

Шанування святих є виявом поклоніння Богові, бо ап. Павло каже, що "Він прийде, щоб бути Прославленим у святих Своїх" (І Сол 1:10). Усе, що ми робимо для святих, належить Богові.

Католическая церковь перестала быть новозаветной церковью, если вообще она когда-либо была ею. Она больше не была исполнительной организацией, проводящей в жизнь данные Богом законы, но стала законодательным органом, произвольно отменяющим старые постановления и производящим новые.

Тут ми чуємо знову стару пісню про неблагодатність Церкви, але хто з нас був "неблагодатним" узнаємо лише на Остаточному суді.

Мы должны помнить, что католики не считают Библию единственным авторитетом и руководством в вопросах веры и жизни. Они заявляют, что она безошибочна, но признают равнозначными "Писания отцов" и декреты католической церкви или декларации непогрешимого папы. По этой причине удовлетворительные переговоры между католиками и протестантами или между католиками и баптистами невозможны, так как никогда не может быть согласия без взаимоприемлемого основания.

На початку цієї книги ми читаємо: "Доктор Карроль показывает, что в каждом веке были церкви, хранившие и преподававшие учения, переданные им от отцов. Он называет эти доктрины отличительными знаками новозаветных церквей." Не зрозуміло, шанують баптисти вчення, передані їм від отців, як ті самі католики, чи ні? Але, повторюю, саме св. отці Церкви складали канон сучасної Біблії й визначали, які книги ввести в Н. З. Також вони залишили свої думки із приводу тлумачення Біблії, які шануються ортодоксальною католичною Церквою так само, як баптистами шануються коментарі до Св. Письма їхніх авторитетів, зокрема, д-ра Керрола.

Это было решение католической иерархии, принятое Тулузским собором в 1229 году. Всем прихожанам тогда было запрещено пользоваться Библией. Я только констатирую то, что было провозглашено на этом огромном соборе. Не так давно один католик-руководитель в откровенном разговоре сказал мне: "Наша цель - не допустить личной интерпретации Библии". Странно! Неужели Бог, дав людям Писание, потом запретил бы им читать его? А ведь скоро все будут судимы за отношение к тому, что записано в этой святой книге! Иисус Христос сказал: "Исследуйте Писания, ибо вы думаете чрез них иметь жизнь вечную; а они свидетельствуют о Мне". Страшную ответственность взяли на себя католики!

Переконаний, що баптисти так само не допускають серед своїх членів "личной интерпретации Библии", а вимагають, щоб усе було узгоджене відповідно до їхньої доктрини. Я знаю людей, які знаходять у Біблії навіть опис сьогоднішньої політичної ситуації в Україні, не думаю, що баптисти схвально поставляться до такої інтерпретації. Справа в тому, що Біблію часто використовують не за призначенням, а, наприклад, для гадання, тому правильне її розуміння можливе лише в лоні Церкви. А коли Ісус заохочував досліджувати Писання, тоді, по-перше, не існувало ще Н. З., а, по-друге, це Писання зберігалося й читалося тільки в синагогах, де його й досліджували всім кагалом, а зовсім не кожен єврей на свій власний розсуд.

Звісно, християни, а особливо пастирі Церкви беруть на себе велику відповідальність, та не більшу, ніж ті самі баптисти чи інші конфесії, тому нам варто просити Бога, щоб Він простив нам наші облуди й слабкості, а не зловтішатися, смакуючи засудження й покарання своїх теперішніх опонентів. Любити треба своїх ворогів, а не проклинати.

священик Ігор Литвин

БАПТИЗМ, MS WORD – ZIP архів, 52 Kb

вгору
На початок
сторінки
До циклу лекцій
недільної школи

Контактуйте з авторами Веб – сайту:

Настоятель Свято-Юріївської парафії м. Полтава

ієрей Ігор (Литвин)     тел. 00380 (532) 586025,

Веб-майстер, співавтор цього сайту, перекладач

брат Володимир    тел 00380 (532) 586777

Кількість візитів до сторінок цього сайту з 10 вересня 2001 року –